Розділ 19. Про родинні зв’язки

- Я бачу в родині Рівендейлів ви користуєтесь популярністю.

Я поморщилась… Захотілося сказати щось єхидне і образливе. Але в голову нічого не лізло. І взагалі не я винна, що у молодших Рівендейлів смаки зіпсовані.

- Рейза я ще зрозуміти можу… - несподівано продовжив лорд Ферроу. – А от чим ви підкорили Першого радника імператора, і за сумісництвом нашого безпосереднього начальника?

Я здригнулася, і зрозуміла що блідну. Як все-таки добре, що Ешкарт випив мою тьму, а то навіть уявити реакцію лордів на її прояв страшно. Виходить він мене тоді… Мені ж його голос здався знайомим. Я несподівано для самої себе розсміялася і закрила руками лице. Ідіотка…

А як він мене використав. Я ж навіть нічого не запідозрила. Я ж йому сама довірилась… Руки затремтіли. Я прикусила губу і постаралася заспокоїтись. Мені ще треба з усім цим розібратися… Пізніше… все пізніше. Врешті-решт можна і в Академію Тьми Споконвічної податися. Он які в ній ельфи симпатичні навчаються. Може не так там уже і страшно.

До в'язниці ми приїхали несподівано швидко. Чи мені так просто здалося… Хоча, це уже не має жодного значення. Неприступний Ескелон величним шестигранником застиг в двадцятьох метрах над землею. Ми мовчки підійшли до повітряних переходів і мені запропонували руку.

Відмовлятися я не стала. Губи увесь час намагалися розповзтися в гіркій усмішці, яку я усіма силами утримувала всередині.

Ескелон зустрів сирістю і моторошним інтер’єром. На стінах кріпилися факели, і світла від них було однозначно мало. То тут то там пролітали темні субстанції. Фантоми померлих в’язнів були тільки одним із ступенів охорони. Тут використовувалися найсильніші і найбільш дієві системи охорони. І не лише від магічного впливу. Стіни вежі дихали магією. Розширивши спектр я з захватом відмітила коливання магічних нитей. Це місце і справді було неприступним і з кожним кроком я в цьому все більше переконувалася.

- Ви якось притихли… - не без задоволення відмітив темний.

Я хмикнула і вирвала лікоть з його руки. Я ж не ув’язнена.

- Просто захопилася ступенем охорони.

На мене одразу ж з цікавістю подивилися обидва супроводжуючих. Але ми уже прийшли, тому їм довелося притримати свою допитливість до кращих часів. В тісній кімнатці нікого не було. Тільки подовгуватий стіл і два стільці. На столі ще була невеличка перегородка і кільце для кріплення антимагічних кайданів. Мене галантно підвели до стільця і посадили на нього. Захисні руни спалахнули, навколо мого стільця і мої супроводжуючі вийшли. Пройшло кілька хвилин і двері знову відчинилися. В кімнатку увійшов високий чоловік з бронзуватим відтінком шкіри і червонуватим волоссям. Одразу за ним увійшло ще двоє і в одному із них я з важкістю впізнала Данніса.

Брат зблід, осунувся. Що вони з ним робили? Навіть тижня не пройшло. Губи поблідли і потріскались, навколо очей появилися фіолетові круги. Цими самими блідими губами він мені і посміхнувся.

- Ну привіт, сестричко…

Я чесно постаралася посміхнутися у відповідь, але вийшов скоріше оскал. Брат це помітив і присів навпроти, дозволивши прикувати свої руки до стола.

- Як ти? – все ж поцікавилася я.

- Як на курорті, - з усмішкою відповів лейр.

Я мимоволі скривилася. Дан ніколи раніше так зі мною не розмовляв.

- Записи батька ти взяла. Хто ж іще... - Я мимоволі зітхнула і потерла руками лице. - І що ти зробила зі своїм лицем? Чи це на тебе так навчання в Академії впливає? – єхидно поцікавився брат.

- Ти хотів зі мною поговорити, - нагадала холодно я.

Данніс зітхнув потеребив пальцями ланцюг і заглянув мені в лице уже без напускної зверхності.

- Ти повинна була поговорити зі мною…

- Я нічого тобі не винна, і нам обом це відомо…

- Ти вирішила мені таким чином відомстити? За Персевіла?

Я тільки скрипнула зубами і відкинулась на спинку крісла. Якщо він і далі буде так поводитись, я просто встану і вийду.

- В такому випадку помста не вдалася… Я погодився на читця мені приховувати нічого…

Не знаю чому, але я полегшено видихнула. Тепер я могла бути впевнена в невинуватості брата. Правда, від цього ще не приємнішим ставав факт того як мене підло використали. Але з цим я розберусь пізніше.

- Чому ти не сказав, що шукаєш вбивцю наших батьків?

Брат різко відсахнувся як від удару і поблід.

- Не смій в це лізти! – різко рикнув він, подавшись вперед.

У нього навіть вуха до голови прижалися додаючи його вигляду грізності.

- Пізно, - ліниво протягнула я.

Брат здригнувся повторно і поблід сильніше. В його погляді читалося тільки одне запитання. Як глибоко я встигла влізти? Але зізнаватися йому в тому що поки навіть не починала власного розслідування я не збиралася. Але і відступати також не спішила. Якщо це саме та причина, яка змусила його дати згоду на мої заручини з Персевілем, я збиралася йому показати, що жодне його рішення нічого б не змінило.