Розділ 15. В гостях у лорда тіней

Стіни кімнати були оформлені в світлих тонах. Великі вікна були зашторені легкими, білими портьєрами. Розкішне ліжко з балдахіном, дерев’яний столик, прикрашений різьбою. Я розгублено оглядалася довкола.

- Лорде Рівендейл, леді…

Я мимоволі здригнулася, коли до мене долетів скрипучий голос, а, обернувшись, наткнулася поглядом на вищого демона в елегантному костюмі дворецького.

- Тьми… - глухо проговорила я.

- Хаос з нами, - ввічливо відповів темний, зблиснувши зеленими очима і мені одразу ж стало зле.

Хаос сутність Баріона одного з Темних богів. Його бояться і уникають. Важко поклонятися тому, хто як вітер, то спокійний і навіть лагідний, то вириває з корінням дерева.

А от демони Потойбіччя всі поголовно поклонялися саме йому. А страшніше демонів Потойбіччя тільки Темні боги.

- Лорде Рівендейл, будуть якісь розпорядження?

- Приготуй для леді ванну, і розпорядись щодо вечері. Покличеш мене, коли все буде готово. І не забудь провести леді в їдальню…

З цими словами лорд Рівендейл попрямував до дверей, але перед самими дверима зупинився.

- Ах, точно. Мало не забув. Леді Лайтінська нічого з собою не взяла. Підбери що-небудь для неї. І ще… Якщо хоч волосина впаде з її голови…

- Як скажете, мілорде.

Демон з повагою поклонився і притримав для темного двері. Уже через десять хвилин мене відвели в ванну і видали в поміч цілих дві служниці. На щастя, вони демонами не були, інакше моя психіка би просто не витримала.

Виставивши їх за двері, я спокійно прийняла ванну і переодягнулася. Плаття, яке мені видали було довгим, чорного кольору, з високим коміром і довгими рукавами, які прикривали мало не всю мою руку. Тим не менше, воно виявилося напрочуд зручним, що не могло не тішити. Приблизно через дві години знову зайшов дворецький.

- Леді Лайтінська, ви дозволите провести вас на вечерю? – ввічливо поцікавився він.

Чесно кажучи, в його присутності було моторошно. Все ж, не кожного дня випадає нагода зустріти справжнього демона Потойбіччя, древнього як сам світ.

- А якщо я скажу ні, ви накажете мені за допомогою навіювання?

- Лорд Рівендейл велів привести вас, а я не люблю злити господаря…

Я мимоволі поблідла і з насторогою поклала пальці на згин ліктя демона. Решту шляху ми скоротали мовчки. Я взагалі дихати боялася поряд з двохметровим людиноподібним створінням зі шкірою сіруватого відтінку і короткими, але гострими рогами. А палаючі зеленим світлом очі викликали безпричинний страх і змушували жвавіше переступати ногами.

- Прошу…

Демон галантно пропустив мене вперед і навіть стілець відсунув. Лорд Рівендейл спостерігав за виставою мовчки.

Я чомусь теж мовчала. Мовчки ми і почали б до вечеряти, якби не одна проблема.

- Лорде Рівендейл, можу я дізнатися, де я зараз знаходжуся?

- Цей маєток мій дім. Тут я живу… Сподіваюся, вам тут подобається…

Я мимоволі поблідла. Хоч темний і говорив спокійно, складалося враження, що він хоче мене прибити.

І я могла би його зрозуміти, якби цьому гаду було на що злитися. Але ж я нічого поганого не зробила. І взагалі, я тут намагаюся допомогти з розслідуванням! А він…

- Я вельми ціную вашу гостинність, але в мене були дещо інші плани… - попробувала я донести до деяких свою позицію.

- Мені дуже прикро, але вам доведеться їх скасувати, - коротко і безапеляційно відповів чоловік.

Горло чомусь пересохло. Я зробила маленький ковток з келеха і відчула як розширюються від здивування очі. Рідина пахла спиртним.

Пам’ятаючи свій багатий невдалий досвід, я відставила келих подалі і поспішно зжувала шматочок соковитого м’яса.

- Лорде Рівендейл, боюся, я не зможу прийняти вашу щедру пропозицію…

- Ви і справді думали, що зможете залишитись без нагляду?

Я поблідла. І поблідла сильніше, коли темний витягнув з внутрішньої кишені акуратно складений альбомний листок.

- Крім того, якщо ви так сильно хочете позбутися маячка, ви повинні як слід ознайомитися з альтернативою. Тож, ви обрали дуже вдалий час для того, щоб написати заяву. Приємного апетиту, - з цими словами Ешкарт відсалютував мені своїм келихом і за один ковток осушив його до дна.

Мій апетит якось разом пропав. Зате пити захотілося нестерпно. І чомусь, забувши про свою настороженість, я залпом осушила келих, і лише тоді згадала, чому його відставила.

Дворецький услужливо наповнив порожній келих вином і лукаво посміхнувся у відповідь на мій переляканий погляд.

- Вирішили мене споїти? – зло запитала я, так щоб чув лише демон.

Усмішка на лиці дворецького стала ширше.

- Що ви, леді, як я можу?