Розділ 11. Про невезіння і ряд випадковостей

Я лежала в своєму ліжку, відчуваючи приємний запах свіжоскошеної трави і спецій на шкірі. За вікном світило сонечко і складалася ілюзія ще такого далекого тепла. Я потягнулася і перевернулася. Сусіднє ліжко було пустим. На кріслі в кутку лежав масивний фоліант. Про вчорашній вечір нічого крім запаху не нагадувало.

Я потягнулася усім тілом, з задоволенням розминаючи розслаблені після сну м’язи, і обережно спустила ноги на підлогу. Усмішка одразу поселилася на губах. Магія зігрівала теплом стопи, і я з задоволенням розім’яла пальчики на ногах, зачіпаючи ними ледь помітні сонні ниті магії.

Зазвичай вночі магія спить (ниті мирно коливаються, імітуючи рівномірне дихання) і наче просинається зі сходом сонця. Зараз я спостерігала за її лінивим пробудженням. Наче хвилі на воді, пробіглися коливання невидимими ниточками. Я не втрималася і торкнулася однієї такої нитки пальцями. Вона прогнулася, уникаючи контакту, явно не бажаючи знайомитись зі мною.

Я зітхнула, випрямилася і в піднесеному настрої помчалася в душ. Якщо інтуїція мене не обманює, сніданок уже іде повним ходом.

В душових не було нікого. Поспішно забравшись в тісну кабінку, я підставила лице під теплий потік. Вода приємно омивала шкіру, але як би мені не хотілося розтягнути момент, часу було обмаль. Тяжко зітхнувши, я провела пальцем по тріщині на холодній плитці, і відійшовши на крок, закуталась в рушник. Переодягнулась я швидко, і скоро уже бігла пустими коридорами вниз. На вулиці було не дуже холодно. Висушене магією волосся розвівалося від легких поривів на диво теплого вітру. Сніг сяяв під променями яскравого сонця і сліпив тим самим чутливі очі.

Я поспішно пробиралася стежинкою до навчального корпусу. Доводилося ухилятися від сніжок і пакосних заклять некромантів. І, ухиляючись від одного такого закляття, я зашпортнулася і отримала сніжком в лице. По інерції я зробила ще кілька кроків і врізалась в щось тверде. Щось виявилося ще й живим, і вчасно врятувало мене від знайомства з мокрою, брудною кам’яною доріжкою.

На свої перспективи я встигла налюбуватися, мало не ткнувшись носом в болото. В наступну мить мене підняли, і я потонула в синіх озерах. Помітивши мою реакцію, як мені здалося, хлопець привітно посміхнувся і навіть відвів за спину неслухняне волосся.

- Тьми… - ввічливо привітався він, повернувшись поглядом до моїх очей, і стираючи з лиця залишки сніжка. – Не забилася?

Я моргнула кілька разів, але прекрасне видіння так і не пропало. Тоді я відчула, як червонію. Моя реакція красунчика здивувала. Він допитливо схилив голову до плеча, все ще тримаючи мене в своїх обіймах.

- Ти куди так бігла? – запитала ця суміш ельфа з чимось темним і небезпечним.

Я все ще мовчала, і тому, коли він стурбовано нахмурився, почервоніла ще сильніше. Здоровий глузд (і року не пройшло) нарешті проявив себе, і я обережно відсторонилася, збентежено відвівши погляд.

- Вибач… те… - додала я, помітивши чорну некромантську мантію.

З некромантами краще зайвий раз не фамільярничати. Вони народ не тільки дивний, а й небезпечний. Самі подумайте, хтось інший один раз приб’є і заспокоїться, а ці ж не поліняться і підняти, і якби тільки раз. Тому, збентежено відводячи погляд, я старалася не роздивлятися прекрасного напівельфа, і тому не одразу помітила протягнуту долоню. Здивовано перевела погляд з неї на лице некроманта і наткнулася на широку посмішку.

- Давай, проведу… - добродушно запропонував цей взірець чоловічої краси, роздивляючись мене.

Я несміливо, але все ж прийняла долоню і назвала кінцеву зупинку. Хлопець хмикнув і впевнено попрямував доріжкою. Сніжки і дрібні закляття наче оминали його десятою дорогою. І я уже не боялася, що мені ненароком прилетить якимось снарядом.

До їдальні ми дійшли швидко, але, як не дивно, хлопець мене не відпустив. Збентежено (збентежено!) посміхнувшись, що зовсім не в’язалося з формою некроманта, він переступив з ноги на ногу, все ще утримуючи мою долоню в своїй, і ніжно погладжуючи чутливе зап’ястя.

- А ти… з факультету заклинателів?

Я розгублено кивнула і схилила голову до плеча.

- Правда? – чомусь обрадувався темний.

Я впевнено кивнула, і мимоволі посміхнулася сама.

- Мірон, - представився некромант.

Я прикусила губу і в свою чергу назвала ім’я. Сяюча усмішка була мені відповіддю. Я мимоволі заклякла.

В цю мить зі столової вивалилася групка адептів. Нічого не підозрюючи, Девон ще деякий час продовжував посміхатися, доки його погляд не натрапив на мене.

Не знаю, що він побачив у мене на лиці, але усю його веселість як рукою здуло. З його губ зірвався нервовий смішок, і він озирнувся довкола.

- Ану стояти! – попередила я його втечу, і перш ніж некромант встиг заховатися за дверима столової, повісила на нього заклинання спотикання.

Хлопець, навчений попереднім досвідом завмер, чим врятував свій ніс від неприємної зустрічі з землею.

- Нічого не хочеш мені розказати? – ласкаво запитую, погладжуючи нещасного по схиленій в фальшивому розкаянні голові.