Розділ 2. Про масштаби халепи

Допиваючи свій чай, я все ще ніяк не могла повірити в те, що влипла в подібну авантюру. Глибоко вдихнувши, я піднялася з-за столу і швидко зібрала увесь посуд. Поки я тремтячими руками мила чашки, мій мозок посилено працював, намагаючись осмислити ситуацію. 

 Я ж так і не наважилася запитати, до якої саме раси належить темний. А те, що переді мною був саме темний сумнівам не піддавалося. В імперії Арацельс інших не водилося. Темними нас прозвали вихідці зі світлих земель, бо на території нашої імперії давно не діяли звичні для світлих правила моралі, а «божественні закони» часто обходилися десятими дорогами, або просто ігнорувалися. 

Але в той же час, поряд з анархією і аморальністю, які часто зустрічалися на теренах імперії, тут панувало переважно рівноправ’я. Не було різниці лорд ти чи пересічний громадянин без роду і титулу, наші права захищалися на одному рівні. І вартові у нас були непідкупними, принаймні, я у це свято вірила до сьогоднішнього дня. Щоправда, цього разу йшлося не про це визначення темних. 

Справа в тім, що з давніх-давен, всі магічно обдаровані у нашому світі розділялися в залежності від того, до якого джерела тяжіла їхня сила. А джерел було два: темне і світле. Так і розподілялися на темних і світлих. З часом світлі і темні почали жити окремо і об’єднуватися зі своїми. Наша імперія була батьківщиною в основному істинно темних, але жили тут й істинно світлі, до яких, зокрема, належали і мої батьки… А ось лорд Рівендейл, скоріш за все, істинно темний.

Зітхнувши, я повторно присіла на стілець і мимоволі обійняла себе руками. Від поганого передчуття на шкірі виступили сирітки. До початку навчального року залишалося ще два тижні. І ці два тижні я проведу на балах. Як не прикро визнавати, але я втрачу цілих два тижні заробітку, а мені потрібні були ці гроші. Ідея з'явилася несподівано і, недовго думаючи, я поспішила викласти її своєму начальнику. 

Кристал зв’язку неохоче замерехтів, проектуючи високу і масивну постать чоловіка. Пан Мірош довго розглядав мене своїми вузенькими, сповненими підозри, очима-бусинами, після чого шумно зітхнув і присів у примарне крісло. 

— Чого тобі, Лайтінська? — стомлено запитав він. 

Я прикусила губу і на одному диханні випалила свою ідею – написати про бали темних. Коли ще випаде така можливість потрапити на бал повний темної знаті? Ось і мій жадібний до пліток начальник зацікавився. 

— І? — нетерпляче запитав він, очікуючи на продовження. 

— Ну, скоріше за все мене не буде ці два тижні. А з їх закінченням я повертаюся в Академію. 

— Якщо ти натякаєш на компенсацію витрат, можеш про це забути, — ліниво відповів жирний скнара і окинув мене зверхнім поглядом. 

Я глибоко вдихнула, пересилюючи обурення, і прикусила губу, щоб не ляпнути чогось зайвого. 

— Пане Мірош…. Я зовсім не натякала на компенсацію, я хотіла впевнитись у тому, що, завершивши роботу, отримаю двотижневий заробіток і розрахунок у зв’язку із моїм поверненням на навчання. 

— Хм… От привезеш статтю – отримаєш і заробіток, і розрахунок. 

З цими словами старий скнара просто розірвав зв'язок і в кімнаті запанувала тиша. Я сиділа навпроти кристалу ще декілька довгих хвилин, після чого стомлено зітхнула і, накривши кристал кришкою, прилягла на ліжко. Якби у мене був трішечки більший магічний резерв, я могла б скористатися дзеркалом. Але, магії в мені було як кіт наплакав, тому я і стала заклинателем. Це був єдиний факультет, на який приймали без особливих магічних талантів, а на той час я була у відчаї. Без ініціації я не могла розширити свій резерв і сподіватися на щось більше, а оскільки, ініціацію проводять кровні родичі, мені залишалося тільки мріяти про схоже благо. 

Після смерті батьків у мене залишився тільки брат. Як один із десяти лордів-лейрів він сповна зміг прийняти спадок наших батьків і взяти опіку наді мною і моєю часткою у спадщині до повноліття, яке у лейрів відмічалося в двадцять три. 

Брат був чоловіком амбіціозним і жадібним до грошей. Батьківські кошти він швидко перевів у прибутковий бізнес і в нього залишився тільки один невикористаний актив – я. 

Не довго думаючи, брат вирішив влаштувати моє майбутнє, а заодно і зв’язки налагодити. Я не заперечую, лейри дуже навіть привабливі: високі, світловолосі з бронзуватим відтінком шкіри і гострими рухливими вушками, які легко виступали індикатором настрою. Чоловіки усі підтягнуті, високі, стрункі і витончені. Щоправда, це не захищає від гнилого характеру. 

І чомусь із десятків гідних лейрів мій брат умудрився вибрати найгіршого. Інтерес молодого лорда Персевіла проявлявся уже в зацікавлено насторожених вушках. А оцінюючі погляди, якими він мене нагороджував при зустрічі, викликали бажання залізти під душ і довго відмиватися. 

Про Персевіла багато чуток ходило. Але була одна історія, яка запам’яталася мені найбільше, і під враженням від цієї історії, я однозначно впевнилася в тому, що не дістануся такому монстру. Насправді, просто жити хотілося. Тому, коли в мою кімнату вся в сльозах влетіла юна покоївка Лада і почала, запинаючись, переказувати домовленість двох лордів, я зірвалася з ліжка і, ігноруючи холод ночі, попрямувала в столицю, де і знайшла можливість на певний час вийти з-під опіки брата. 

Коли Данніс знайшов мене, було уже пізно. На час навчання опіка над неповнолітніми студентами повністю перекладалася на плечі Академії в обличчі директора. А він у нас виявився чоловіком мудрим і, вислухавши брата, велично дозволив навідувати мене у вільний від навчання час, запевнивши в тому, що подбає про мою безпеку.