Розділ 1. Як надибати пригод на свою голову

Знаєте, бувають дні, коли все в твоєму житті наче ідеальне, а буває і навпаки. Так ось, у мене саме другий варіант. 

Я забігла в будинок, як ошпарена і на шаленій швидкості підлетіла до котла. Старий обігрівач зараз працював як новенький, використовуючи мінімум енергії. Мої старання, не можу не похвалитися, в імперії криза, як-не-як, ось я і вирішила зекономити, дарма, що незаконним шляхом. Але, демони, як же я влипла.

Не роззуваючись, і не знімаючи рукавичок, я поспішно перевірила матрицю заклинання. Прошепотіла декілька проклять, і вже збиралася її розплітати, коли в двері постукали. Я здригнулася, і мої вушка наполохано пригнулися до голови. Щоб зняти заклинання мені знадобиться мінімум хвилин п'ятнадцять.

Стук повторився, цього разу наполегливіше. В паніці я грюкнула дверцятами котла, прикрила його шторкою і заштовхала розмальовану схемами інструкцію під диванчик. 

Підбігла до дверей, зрозуміла, що буде підозріло, якщо покажуся повністю одягнена. Поспішно роззулася, зняла куртку, рукавички, витягла з-під светра значок з написом «преса» на тонкій підвісці та відчинила двері.

На порозі стояли вартові – усі в чорних балахонах з низько опущеними на лиця капюшонами. Загалом осіб п’ять, і вся ця братія допитливо розглядала мою скромну персону.

—  Ясної погоди, —  ввічливо привітався один з вартових, схоже ельф, і мене за ельфа прийняв.

—  Тьми, —  глухо відгукнулася я, від чого вищевказаний вартовий здригнувся, а інші хмикнули.

—  Темна… —  мелодійним голосом заговорили зліва.

Я повернулася на голос і побачила, як вартовий повільно знімає капюшона, відкриваючи погляду красиві кручені роги та поблискуючі з-під верхньої губи ікла. Мимоволі поморщилася. Демон помітив мою гримасу і зацікавлено схилив голову на бік.

—  Не подобаюсь? —  явно глузуючи, запитав він.

Я знизала плечима і чесно зізналася:

—  Та якось не дуже люблю вашу братію, хоч і часто згадую.

Демон хмикнув і миттєво замерехтів, після чого переді мною повстав уже молодий блакитноокий юнак з довгим стягнутим в тугу косу волоссям.

—  Чому від варти бігаємо? —  допитливо запитав він і навіть нахилив голову на бік.

—  А я вас не впізнала… —  нагло брешу. —  Темно надворі… Звідки мені знати, хто там в темних балахонах вештається. 

—  Он як? —  Демон хмикнув, обвів своїх колег хитрим поглядом і повернувся обличчям до мене. Остання фраза однозначно була зайвою. І хто мене за язик тягнув? 

—  Що ж… Ми, мабуть, увійдемо, —  хитро промовив він і хижо усміхнувся.

Я відчула, як нервово затремтіли кінчики вух і кліпнула декілька разів.

—  А з якої це радості? —  голосом хороброго горобця поцікавилася я, старанно стримуючи хвилювання.

Моя реакція не залишилася непоміченою і демон підступно так усміхнувся.

—  Відповідно до статті сорок третьої Статуту імперської варти, вартовим дозволяється за потреби проникати на приватну територію підданих імперії, якщо це пов’язано з розслідуванням злочину або безпосереднім переслідуванням злочинця. 

—  Говоріть, чого вам треба? —  здалася я, і демон одразу ж посерйознішав.

—  Як потрапила на місце злочину? —  суворо запитав він. 

Його колега одразу ж витягнув звідкись блокнот і приготувався записувати. Напевне і чорнило, і блокнот у нього не прості. Я мимоволі скривилася, і вирішила відповідати швидко і коротко. Так більша ймовірність того, що ніхто мене ні на чому не підловить. Та й позбутися так їх вдасться значно швидше. 

—  Повз проходила…

—  Дан? —  покликав демон когось із вартових.

—  Бреше…

Я прошепотіла декілька проклять, нехорошими словами обзиваючи усіх читців душ. Де їх стільки береться? І чому один із цих гадів мав затесатися саме в цей патруль? 

—  Мені повторити запитання? —  з широкою усмішкою запитав демон і грізною фігурою навис наді мною.

—  Розслідування проводила… —  пробурмотіла я, сподіваючись, що моїм словам повірять і не будуть сумніватися, побачивши значок.

Демон кинув швидкий погляд на одного з капюшонів і, отримавши кивок у відповідь на своє німе запитання, повернувся знову обличчям до мене. Зиркнувши зло в бік читця знову подивилася на демона. 

— І хто жертва? —  з неприкритим сарказмом запитав він.

— Чиновник, — похмуро, але чесно відповіла.

— Це той, якого задушили, чи той, якого прирізали? – єхидність так і пре. 

— Другий, — неохоче відповіла я.

— І в чому суть розслідування? – продовжував допитуватися демон.

І от чого він причепився? 

— Не скажу, — глухо пробурмотіла.

Демон усміхнувся сильніше і, нахабно відтіснивши мене, пройшов всередину. Недовго думаючи, його колеги, наслідуючи приклад, схоже, начальника, пройшли вслід за ним. Він окинув задумливим поглядом прихожу, мовчки пройшов у вітальню і з хитринкою в очах оглянув шторку за якою ховався котел.