Колись я мріяла пройти ініціацію. Я так марила силою тоді… Неповний рік минув відколи я стала ініційованою Тьмою, а таке відчуття, наче пройшла ціла вічність. Зараз мене переповнювали не тільки магія роду і тьма, - божественна сила розривала зсередини.
Однак, я ще ніколи в житті не почувалася такою безпомічною, як в той день. Коли в склеп увірвалися ініційовані, я зраділа. Здавалося, ось зараз злочинця піймають, і все закінчиться. Я навіть на мить повірила в те, що лорда Астера вдасться врятувати.
Але, оминувши безликого Арацельса, ініційовані кинулись до Ешкарта, і поспішили його знешкодити. Скориставшись метушнею Арацельс розчинився в повітрі. Навіть меч залишив, поспішаючи втекти.
Я ж потрапила в пастку обіймів напівбога, і не могла вибратись з неї, доки серце демона не перестало битися. З останнім його ударом, божественна сутність перетекла в мене, і тіло лорда обернулося попелом, який розвіяв несподіваний порив вітру.
Від демона не залишилося і сліду, навіть кров, що уже встигла витекти з його тіла, обернулася пилом, і це стало ще одним ударом для мене. Але навіть після цього я все ще не могла поворухнутися. Поглинута сила переповнювала, і водночас сковувала. А згодом я знепритомніла, щоб отямитися уже через декілька днів в ізольованому від зовнішнього світу приміщенні, яке охоронялося чи не найкращими охоронцями імператора.
Божественну силу я відчувала як щось чуже і холодне, що невпинно поглинало усе моє тіло, розповзалося по венах з кров’ю, і заповнювало легені з повітрям. Втім, дотягнутися до неї я не могла. Сили було так багато, що я не могла спати, мені не хотілося їсти, і втоми я не відчувала. Однак, це не робило мене сильнішою. Скоріше навпаки, від цієї сили я почала повільно втрачати зв'язок з навколишнім світом. Кожного разу, розслабившись, я наче уступала своє тіло комусь іншому. Потік чужих думок вривався в мою голову і лякав. Коли ж я сама намагалася дотягнутися до чиїхось думок, мені це кепсько вдавалося. І якоїсь миті я просто здалася. Оскільки, я давно не спала, мій орієнтир в часі збився, і я більше не могла точно сказати, скільки днів минуло, перш ніж мене відвідав монарх.
До тієї миті, я уже сама не була впевнена в тому, ким я є, і за розмовою наче спостерігала з боку. Щойно за імператором зачинилися двері, я ліниво піднялася з крісла і неквапливо підійшла до вікна.
Через заметіль нічого не можна було розгледіти, і я заплющила очі, дозволивши потоку чужих думок увірватися в мою голову. Я відчайдушно шукала один єдиний голос, і ніяк не могла його почути. Я перепробувала уже все. Але навіть те, що я точно знала його розташування, жодним чином не допомагало.
В тому місці, де повинні були бути його думки, була порожнеча. Навіть не так. Це більше походило на глуху стіну і відчувалося приблизно так само, як і ця чужорідна сила, що переповнювала мене зараз. На підсвідомому рівні, думаю, я уже знала, що це означає. Визнавати цього не хотілося.
Розплющивши очі, я кинула короткий погляд на книгу, що уже декілька днів лежала на столі. Я ніяк не наважувалася її прочитати, але тепер…
Жертва… Імператор шукає те, чим може пожертвувати.
Різко видихнувши, я рішучо підійшла до столу і схопила книгу. Навіть шкіряна обкладинка здавалася мені теплішою за мої руки. Тремтячими неслухняними пальцями я розгорнула монографію на першій сторінці і присіла у крісло. В каміні приємно тріскотіло. Вогонь жадібно поїдав викинуту мною в пориві люті форму особистої охорони імператора.
Було бажання і каплю сили кинути в вогонь, але в останню мить я передумала. Я не була впевнена в тому, що зможу впоратися з цією силою самотужки. Не було у мене впевненості і в тому, що артефакт подарований імператором зможе мені зараз допомогти. І все ж, це краще ніж нічого.
Сухими, холодними пальцями я перегортала сторінку за сторінкою повільно поринаючи в історію чужого життя. Але прогалин і здогадок в життєписі бога смерті було надто багато. Зате історія невдалого кохання Ауреліуса була розписана у всіх барвах. Більше видумки ніж правди. Книга все більше розчаровувала, і я навіть декілька разів хотіла її закрити і викинути в камін вслід за формою, але постійно зупиняла себе. І нарешті мій погляд вихопив те, що кардинально змінило моє враження про цю наукову працю.
«Смерть Ауреліуса» - зазначалося в заголовку другої частини. Нахиливши книгу на бік, я з приємним здивуванням зауважила, що другій частині монографії присвячено значно більше сторінок ніж першій.
Спочатку ішла свого роду історична довідка, - події описувалися в хронологічній послідовності і завершувалося усе уже передбачувано смертю бога, - а далі розпочиналося найцікавіше: «А чи може взагалі померти бог?».
Я мимоволі затримала погляд на цьому запитанні і глибоко вдихнула перш ніж перегорнути сторінку.
«Що нам відомо про богів?»
Особисто я не була дуже набожною, і ніколи, особливо, релігією не цікавилася. Якщо подумати, так, я знала імена деяких богів: Баріон, Тьма, Ауреліус, Аргор… Звичайно їх значно більше, але мені зараз навіть пригадувати було лінь. Достеменно відомо одне – боги існують, і подекуди вони спускаються з небесної обителі до нас простих смертних. Але останнім часом вони почали так рідко показуватися, що смертні стали забувати про їх існування.
Тьма? Проживаючи в імперії тіней, які є потомками цієї богині, неможливо її не знати. Вона чи не єдина богиня, яка досі регулярно відвідує своїх нащадків. І не просто раз в рік.