Розділ 8. Про рани минулих літ

Найважче було побороти приступ паніки. Картини минулого продовжували падати наче з неба, доки з них не утворився своєрідний лабіринт. І я чомусь знала, що мені не можна доторкатися до них. Було таке відчуття, що варто мені торкнутися чогось із цього, і я неодмінно застрягну там.

Уламки моєї пам’яті продовжували всипати усе навколо, і врешті я просто заплющила очі і закрила голову руками. Грім продовжував лунати тут і там, земля під ногами безупинно здригалася. Аж раптом щось упало прямо переді мною. Земля здригнулася настільки сильно, що я просто не змогла встояти на ногах. Коли ж я розплющила очі, переді мною повстало те, що я хотіла би бачити менш за все.

Бібліотека, Дан, ініційовані з безликими масками на лицях. Я наче знову опинилася там. І навіть місце куди мене вдарили кинджалом відізвалося болем. Як би мені хотілося все виправити, змінити минуле. Зробити хоч щось!

Якби тільки у мене тоді була уся ця сила, якою я володію зараз. На мить те інше ілюзорне життя, яке я могла би для себе придумати здалося мені не такою вже й поганою ідеєю. Нехай уві сні, але я змогла би врятувати брата. Я могла собі це уявити. Ми разом затримали б злочинця. Розкрили б його особистість. Я могла би повернутися додому, наші з братом стосунки налагодилися б. І Тільда була б поряд, щоб час від часу повчати нас. Рука сама потягнулася до ілюзорної картини, але в останню мить я себе зупинила.

Це ілюзія. Вбивця залишиться на волі, ніхто його не покарає, а невідома мені Еллі так і не дочекається моєї допомоги. Остання воля брата так і залишиться невиконаною.

Я рішучо піднялася і притиснула руки до грудей. Неможна нічого торкатися, в жодному разі. Повернувшись спиною до смерті брата, я попрямувала прямісінько в лабіринт своїх спогадів.

Звідусіль на мене дивилися знайомі мені лиця. Було так багато того, що мені хотілося б змінити. Ще кілька разів я зупинялася навпроти ілюзорних картин, але найдовше, мабуть простояла навпроти спогадів про той вечір, коли пропали батьки.

Я уже майже нічого не пам’ятала, тому зображення було сильно розмитим. Навіть лиця батьків виглядали дещо спотвореними. І, тим не менше, коли вони покидали замок мені хотілося кричати.

Врешті я все ж піддалася своїм емоціям і закричала, але не для того, щоб когось зупинити, а від болю. Здавалося, моя душа зараз просто розірветься на частини.

Я розуміла, що це все ілюзія, усвідомлювала це, як ніхто інший. Я не можу повернутися в минуле, не можу нічого змінити. Але від цього мені не легше. І мій біль зовсім не ілюзорний. Ця пустота всередині, яку ніщо не може заповнити. Прийняти себе… Просто прийняти?

Я затремтіла і відступила одразу на кілька кроків, і тільки після цього дала волю сльозам. І майже одразу мою ліву долоню зігріло примарне тепло. Я в черговий раз нагадала собі, що усе це ілюзія, але плакати не перестала. Зі сльозами виходило і моє горе. І в якусь мить я сама не зрозуміла, як заспокоїлась. Ні, всі мої проблеми нікуди не зникли, і біль залишився зі мною. Просто, я, нарешті, змогла подивитися на усе це без емоцій. Змогла тверезо оцінити ситуацію, і мені наче стало легше.

В наступну мить всі мої спогади покрилися тріщинами і буквально розлетілися на сотні і тисячі уламків. На мить мені здалося, що мене зараз засипле уламками скла, і я навіть прикрила руками лице, але нічого так і не трапилось.

Врешті я випрямилася і розплющила очі. Тепер на місці картин з мого минулого були пусті білі екрани. Аж раптом, один з них мигнув і всередині відобразилася моя з Кайєю спальня в гуртожитку. Я розгублено спостерігала за розвитком подій і невдовзі в кімнату увійшли ми вдвох. Тільки я уже була ініційована. Судячи з усмішок нам було весело.

Я дивилася на цю сцену і невдовзі зрозуміла – це мій сон. Не скажу, що це мені уже снилося. Але цього мені однозначно хотілося б. Хотілося б побачити Кайю, повернути все назад. Бути нормальною…

Я до болю прикусила нижню губу і обернулася до ілюзії спиною, щоб напоротися на ще одну. І ще одну. Вони спалахували то тут, то там і їм не було кінця і краю. В якусь мить я просто завмерла, спостерігаючи за тим, як ілюзорна я весело розмовляє з ілюзорним Данісом, а за нашими спинами обнімаються наші батьки.

Ілюзія… Всього лише сон… Я глибоко вдихнула і повернулася до ілюзії спиною, щоб повторно завмерти.

Моє обличчя миттю почервоніло. Та й не тільки обличчя. Горіла і шия, і навіть кінчики вух. А на екрані ілюзорний Ешкарт ніжно обіймав ілюзорну мене уві сні.

Так соромно мені не було ще ніколи в житті. Хоч я і розуміла, що це всього лише міраж, але нічого вдіяти з цим не могла. Якщо це тут, виходить, я про це думала? Бути цього не може. Навіщо мені взагалі мріяти про подібне?

«Навіть якщо в реальності ти не впевнена в тому, що це правда. В тому світі, якщо ти віриш що небо рожеве, це дійсно так», - наче наяву почула я голос Ешкарта і миттю заспокоїлась.

Виходить, я хочу засинати і просинатися в обіймах тіні? Я мимоволі обняла себе руками, несподівано усвідомивши, якою самотньою почуваюся останнім часом. Можливо, немає нічого дивного в тому, що мені хочеться чиєїсь підтримки і тепла.

Затремтіла земля. В черговий раз покрилися тріщинами ілюзії, але цього разу я не стала заплющувати очей, і невдовзі просто опинилася в дзеркальному лабіринті.

Звук оплесків після мертвої тиші просто оглушив.