Розділ 5. Про самопожертву

- Є спосіб передати свої знання, емоції, своє сприйняття сторонній особі, - тихо, і старанно не дивлячись на мене, проговорив Сет.

- Поглинання свідомості! - Я аж підскочила від здогадки. - Ти з глузду з’їхав? Хочеш померти?!

Сет у відповідь тільки нахмурився і відвів погляд.

- Так і знав, що ти не зрозумієш, - холодно відчеканив він і почав підніматися.

- А ну стій! Я ще не закінчила.

Сет і справді зупинився, щоправда, зловісна аура, яку він почав випромінювати геть повністю відбила у мене бажання що-небудь говорити. І все ж, я зусиллям волі взяла себе в руки і дивлячись ініційованому прямо в очі, заговорила.

- Я розумію, що Мет твій брат, і ти турбуєшся про нього. Але не можна ж бути таким егоїстом. Тільки уяви собі на мить, як він почуватиметься, коли зрозуміє, що ти помер.

Сет тяжко зітхнув і сів на своє місце.

- Я знаю, - роздратовано проговорив він. – Але в нашому клані побутує легенда про двох братів, які мислили як один. От я і подумав, що було б непогано відшукати опис цього ритуалу. Він і справді схожий на поглинання свідомості. Щоправда при цьому свідомість не поглинається, а скоріше переплітається. Таким чином, двоє кровних родичів починають мислити як один.

- І ти згоден стати єдиним цілим зі своїм братом? Пожертвувати своєю індивідуальністю?

- Видно у тебе ніколи не було тісного зв’язку з кровними родичами.

Головою я розуміла, що Сет нічого такого не мав на увазі, тільки серцю цього пояснити не могла. Горе миттю відізвалось болем в центрі грудей, а в пам’яті зринули спогади з далекого минулого. І брат в цих спогадах посміхався щасливою, ще зовсім дитячою усмішкою. А в наступну мить перед очима повстало його спотворене гримасою болю обличчя, і я похитнулася.

- Мелл! Пробач, я… Я не хотів…

Я відштовхнула ініційованого і прислонилася до стіни.

- То ти знайшов що-небудь в закритій секції? – сухо уточнила я.

Сет винувато опустив голову, але кивнув.

- Там була легенда, про Дамерійських братів, - тихо признався лорд.

- Дамерія – портове місто на березі Колдорського океану? – уточнила я.

Все ж географія подекуди буває корисною. Щоправда, чим це може допомогти зараз, враховуючи, що і Колдорський океан, і Дамерія на цей момент належать до мертвих земель, я не знала.

- Так, - підтвердив мої здогадки Сет. – Мені вдалося прочитати кілька сторінок, перш ніж охоронці імператора відібрали у мене книгу.

- І ти впевнений в тому, що там віднайдеш опис древнього, і скоріше за все забороненого ритуалу? - Сет почервонів і повторно опустив голову. - Тобто, не впевнений, - без видимих зусиль зрозуміла я.

- І все ж, це поки єдине писемне джерело, в якому про це згадується, - хмуро відмітив Сет.

І в цю мить він особливо сильно походив на свого брата. Настільки сильно, що якби вони стояли зараз поряд, я би не змогла відрізнити їх один від одного.

- Добре, - тяжко зітхнула я, - спробуємо відшукати що-небудь про Дамерію, для початку.

- Тобто, ти мені допоможеш? – з недовірою уточнив Сет.

- Не знаю, що ти там про мене думаєш, але мені все ж відомо, що таке – втрата брата. Крім того, не хотілося б роз’єднувати такий колоритний дует, як ваш.

Вперше побачила, як посміхається Сет. Тобто він і раніше усміхався, але всі його усмішки були або єхидними, або сумними. Зараз же, він посміхався щиро і якось навіть радісно. А в наступну мить мені протягнули руку.

- Сеталіт Ембре, - судячи з усього, офіційно відрекомендувався лорд.

І лорд, якщо мене не підводить пам’ять найбільш кровожерливого клану вампірів. Уже з якоюсь інстинктивною насторогою, я прийняла його долоню, і одразу ж згадала з ким маю справу. Не знаю, до якого клану вони там належать, цілеспрямованості їм точно не займати.

- Зараз, постій поки тут, - прошепотів все ще туман, опустивши мене на кам’яну підлогу в смутно знайомому приміщенні.

Щойно загорілося світло я переконалася в своїх здогадках. Імператор уже приводив мене сюди. Якщо не помиляюся, це зал проекції. Навіщо мене сюди привів Сеталіт стало зрозуміло, щойно навколо мене почав відтворюватися пейзаж древнього міста. Сама я відчула себе на пагорбі, звідки відкривався неперевершений краєвид на портове місто і сам океан, сині води якого омивали всі північні береги Лернейського материка.

Сумніваюся, що зараз місто зберегло хоча б частину своєї краси, але дивлячись на нього з ілюзорного пагорба, я була в справжньому захваті.

- Так, тепер треба спуститися, - несподівано появився поряд Сет.

Дивовижно те, що поки він не взяв мене за руку, я його не бачила. Мабуть, це все магія залу.

- Немає ж нічого протиправного в тому, що ми тут зараз знаходимся, - про всяк випадок уточнила я.

- Наскільки я знаю, ні, - не особливо впевнено це прозвучало.

Що ж, будемо сподіватися, що в зал не увірветься хто-небудь з викладачів з криками про те, що ми щось там порушуємо.