Розділ 3. Як нажити собі ворогів

Після переполоху в їдальні, вчиненого Рівендейлом молодшим, немає нічого дивного в тому, що мені захотілося побути одній. Бродити коридорами нічного замку було зовсім не весело. Кілька разів я навіть лякалася, коли зі стіни несподівано і зовсім безшумно з’являвся черговий фантом.

Фантоми… Замок просто кишів ними. Але воно і не дивно, хто б іще погодився працювати тут. Живі надто цінували свої життя, щоб проводити в компанії ініційованих так багато часу. Навіть викладачі, які навідувалися сюди, старалися покидати замок до заходу сонця і ночувати за його межами. Тому у викладацькому корпусі гуртожитку завжди було тихо і безлюдно. Не дивно, що лорд Галахар наказав поселити мене саме там. В замку апріорі не було поділу на жіночу і чоловічу половину. Тут навіть не передбачалося вбиральнь для жінок. На щастя, я ще туди не навідувалася. Мені сповна вистачало власної вбиральні. Все ж, у проживання в викладацьких кімнатах були свої плюси.

Тепер це місце більше не нагадувало мені в’язницю. Ні, це скоріше була божевільня. Сюди звозили нестабільних тіней, і запирали їх тут допоки вони не навчаться себе контролювати.

Всі тут були в тій чи іншій мірі нестійкими, але була тут і особлива когорта тіней. Їх називали нестабільними. Але насправді це були, мабуть, найнебезпечніші представники ініційованих. Їх спонтанні викиди тьми були не просто небезпечними, вони були смертельно руйнівними. Не дивно, що навіть інші ініційовані обходили їх десятою дорогою. І я тепер входила до їх числа.

Дивовижно те, що кожен раз з переляку я нічого не руйнувала. Тяжко зітхнувши, я прислонилася до стіни поряд з красивою аркою і повільно сповзла по ній вниз.

Скільки я уже бродила замком, не знаю. Тут не було комендантського часу, тож я по суті не порушувала жодних правил. Згадалося, як суворо з цим було в Академії Прикладної Магії. Як би мені хотілося побачити зараз Кайю, чи Девона. Лорда Мілдрета, чи навіть пані Кваєр. Хоч щось звичне та знайоме, щоб просто позбутися цього нестерпного смутку. Дивовижно, я ніколи не боялася самотності. Але зараз вона була такою відчутною. Відчутною до болю, і я нічого не могла з цим вдіяти.

Зморгнувши сльозинку, я поспішно витерла рукавом лице і заглянула в приміщення за аркою.

Це виявився храм. І він був величезним. Я навіть оглянулась довкола, щоб переконатися, що мені це не привиділося. Схоже, тут була задіяна просторова магія. Як інакше пояснити те, що тут помістився цілий храм. Я повільно підвелася і увійшла всередину.

Храм був старим, як той, в якому я попрощалася з братом. Боги тут не були розділені, і поряд з темними стояли статуї світлих. Але особисто мою увагу привернула висока статуя захована в тіні і не освітлена жодним чином. Я повільно попрямувала в тому напрямку і на мить завмерла поряд зі статуєю Тьми. Богиня наче дивилася на мене з триметрової висоти. Можу поклястися, що відчувала її погляд. Уважний, допитливий. Навіть коли я продовжила свій шлях, відчуття чужого погляду нікуди не зникло.

Зупинившись перед останньою статуєю, я глибоко вдихнула і запалила на долоні невеличкий пульсар. За звичкою я вклала в нього максимум сил, і тому від несподіванки мало не осліпла, коли на долоні загорілося невеличке сонечко. Стряхнувши пульсар з долоні, я протерла очі і на кілька хвилин завмерла, закривши лице долонями.

Щойно очі перестали сльозитися, я відняла руки від лиця і підняла погляд на статую. Дивовижним чином вона збереглася тут в своєму первозданному вигляді. Ауреліус тут зображувався як вічно сумний юнак. Навіть риси його обличчя були ніжними і витонченими. Довге волосся розвівалося невидимим вітром, руки висіли по швам, а голова була низько опущена, наче він шкодував про щось. І смуток… Нестерпний смуток наче навіки залишив свій відбиток на його обличчі. І я несподівано усвідомила, що розумію його.

Він був єдиним у своєму роді. Бог смерті, істота, здатна єдиним своїм дотиком вбити кого-завгодно. Його боялися і проклинали кожного разу, коли помирав хтось близький. Йому рідко молилися, і ще рідше приносили дари. Чи не єдиний бог, у якого не було своїх храмів. Мабуть, йому було самотньо. Він навіть друзів завести не міг. Уявити собі не можу, як це…

Ешкарт… Думаю, він мав би зрозуміти Ауреліуса, як ніхто інший.

Чому це я про нього подумала?

Розібратися в собі я не встигла, налякали вогні, що несподівано спалахнули у підніжжя статуї. Я з переляку навіть відсахнулася і відійшла на крок. З цього ракурсу Ауреліус уже не виглядав таким самотнім. Скоріше байдужим.

Я знову підійшла на крок, і знову завмерла, вражена тим, як майстерно скульптор передав емоції. Оптична ілюзія? Я підійшла до жертовника і змела рукою пилюку з нього. Жертовник був холодним і давно пустим. Мабуть, мені уже час повертатися. Уже пізно, а завтра треба буде продовжити пошуки способу себе контролювати. Мені не завадило би поспати. Сет і Мет обіцяли поділитися своїми знаннями.

От тільки, мені хотілося спочатку зробити щось для забутого усіма бога. Можливо так я стану ближче до брата. Врешті, Ауреліус найвеличніший некромант, якщо можна так назвати бога смерті.

Я нахмурилась і потягнулася за булавкою. Форма, видана мені фантомом була дещо завеликою, тож я скористалася булавками щоб вона на мені не висіла. Я легко витягнула одну із них, і уже занесла голку над пальцем, щоб принести в жертву богу кілька капель своєї крові, коли мою руку перехопили.

- Не смій приносити дари цьому богу! – роздратовано прошипів Ешкарт.