Розділ 25. Про мертвих і живих

Новий день розпочався з тиші. Замок спав. Не буквально, звичайно ж. Просто вимучені за ніч жителі відпочивали вдень. Втім, ні канцелярія, ні тим паче охорона імператора собі цього дозволити не могла.

Але міг – імператор. І він дозволив. Більше того, зранку, першим, що ми з Ешкартом побачили, розплющивши очі, був яскравий золотистий надпис у повітрі:

«До шостої вечора ви вільні».

Я ще не встигла до кінця осмислити побачене, а Ешкарт уже зручніше вмостився на подушці і приготувався спати.

- Ти не збираєшся нічого робити? – розгублено перепитала я.

Ешкарт позіхнув і перевернувся на спину, після чого ліниво розплющив одне око.

- Те що ми вільні до шостої вечора означає, що ми не будемо спати усю ніч. Якщо не довше. На твоєму місці я би скористався можливістю і виспався. Є імовірність того, що вночі доведеться слідкувати не тільки за імператором, а й за делегацією Меркоса.

Я сонно потягнулася, позіхнула і, відкинувши сумніви, повернулася до сну. Кілька разів я прокидалася від звуків метушні за дверима, але це не завадило мені добряче виспатись, і уже біля третьої дня я почувалася цілком бадьорою і мовчки лежала на спині, шукаючи очима нерівності на стелі.

Ешкарт продовжував спати. Ні, особисто мене це нічим не бентежило. Просто… Мимоволі в голову почали закрадатися тривожні думки.

Куди він зник? Де перебував ту хвилину? Як його рани так швидко загоїлись? І хто взагалі наважився його поранити?

Заплющивши на мить очі, я перевернулася на бік і подивилася на обличчя тіні. Ешкарт спав. Ніщо не віщувало біди, і взагалі складалося враження, що немає жодних підстав для тривоги. Тоді що це таке? І звідки вона береться?

Рука мимоволі потягнулася до обличчя тіні, але перш ніж я встигла його торкнутися, очі Ешкарта несподівано розплющились, і я так і заклякла з протягнутою рукою.

- Треба було ще трішки зачекати, - з жалем дивлячись на мою долоню, промовив сонно ініційований.

Я спершу почервоніла і навіть збиралася забрати руку, але в останню мить зупинила себе, і заглянувши тіні в очі, обережно торкнулася його щоки.

Шкіра під пальцями виявилася звично гарячою, і я змогла полегшено зітхнути. Не хотілося б іще раз зіткнутися з вчорашнім.

Поки я розмірковувала над тим, що вчора трапилось насправді, Ешкарт накрив мою руку своєю долонею, і стиснувши на секунду мої пальці, підніс мою долоню до своїх губ і несподівано поцілував.

Я різко почервоніла і на якомусь інстинктивному рівні вирвала долоню з руки тіні. Почервонівши ще сильніше під його уважним поглядом, я різко сіла на ліжку і поквапилася його покинути, але не встигла я звісити другу ногу з ліжка, як теплі руки обхопили мою талію, а на плече лягла важка голова.

- Давай просто так посидимо, - несподівано попросив Ешкарт, від чого почервоніла уже і моя шия. – Всього кілька хвилин, - додав він, щойно я напружилась, і я завмерла.

Мене зупинили нотки відчаю в його голосі, і я затамувала подих, прислуховуючись, сама не знаючи до чого. Але цього вистачило, для того, щоб ініційований полегшено зітхнув і притягнув мене ближче до себе. Його руки при цьому настільки сильно мене стиснули, що на мить стало важко дихати. Заспокійливо погладивши Еша по руці, я відчула, як він повільно заспокоюється і мимоволі заспокоїлась сама.

Чому б мені хвилюватися? Звідки взагалі взятися тривозі? А те, що трапилося вчора… Назвемо це приступом лунатизму.

Що дивовижно, просидівши так декілька хвилин ми змогли без збентеження відпустити одне одного. І надалі день проходив доволі спокійно. Близько четвертої ми поснідали, якщо можна так назвати частування о другій частині дня, після чого повернулися в кабінет Ешкарта, де ініційований в першу чергу почав переглядати пошту. Стопка газет одразу ж була відставлена тінню, за винятком однієї, якій ініційований, схоже, найбільше довіряв, бо саме з неї він розпочав свій робочий день. Я, тим часом, з дозволу тіні вирішила полистати всі інші друковані видання.

Загалом інформація усюди була майже однаковою. Журналісти перемивали кісточки усім кому не лінь. Але гарячою темою тижня звичайно ж був приїзд делегації на чолі з принцесою крові. Заголовки в основному перегукувались і зводились до єдиного спільного знаменника: чи стане принцеса крові новою імператрицею, і якщо стане, то як довго проживе.

У мене особисто від усіх цих статей сирітки на шкірі повилазили. Щоб хоч якось відволіктись, я потягнулася по «Релігійний Вісник». Ніколи особливо не захоплювалася релігією, однак, зараз я була не проти почитати про явлення чуда. «Релігійний Вісник» хоч і вважався незалежною газетою, в основному переслідував єдину ціль – висвітлити по можливості усі випадки явлення божеств світу. В чомусь журналісти цієї газети походили на фанатиків, в чомусь на звичайних пліткарів, адже зазвичай ганялися за чутками і на їх основі писали свої абсурдні подекуди статті.

І звичайно ж кожна стаття виділялася словом «СЕНСАЦІЯ». Тож розпочавши з першої статті, я зовсім не звернула увагу на це звичне уже «СЕНСАЦІЯ». Але з кожним наступним словом…

«СЕНСАЦІЯ, - зазначалося в заголовку, - БОГ ЯКОГО ВВАЖАЛИ ДАВНО МЕРТВИМ ПОВЕРНУВСЯ!»