Розділ 2.

15 днів потому

Кінь та його вершник були в дорозі вже 13 днів. Шукати зниклу дівчину не маючи жодного орієнтира, було тим самим що шукати голку в сіні. Лорди навколишніх міст були про, це повідомленні теж спрямовували всі сили на пошуки.

Гартен розумів, що принцеса точно усвідомлювала, що ховатися у містах де гвардія продивиться кожний куток, було би помилкою. Тому він зосередив свою увагу на невеличких містечках та селах.

Вже вечоріло і Гартен та його кінь дуже втомилися від довгої ходи без відпочинку й твердим сідлом. Чоловік відчував, як нило в попереку.

— Час зробити зупинку, — сказав він коневі.

На лихо в полі його зору не було видно жодної хатини чи людини. Лише через годину дороги він натрапив на групу дітей, які гралися коло річки. Спочатку вирішив триматися від них на відстані, щоб не налякати.

Гратен спостерігав за ними і згадував власних онуків. Через службу діти в нього з’явилися досить пізно. Сина його дружина народила у двадцять вісім, а доньку в тридцять три роки. Вона весь час виховувала їх сама, але ніколи не жалілася та намагалася берегти пам’ять про батька для дітей. Зараз він мав п’ятеро онуків — троє хлопчиків та двох дівчаток. Наймолодша онучка мала лише чотири рочки і дідові на радість успадкувала його карі очі та темне волосся.

Раптом дівча біля річки почало плакати. Інші діти побігли в перед, а вона лишилася стояти на місці, щось тримаючи в руках.

Гартен зупинився, зліз з коня та повільно пішов у її напрямку. Дівчинка помітила незнайомця і витерла рукавом сльози.

— Привіт, — чоловік присів перед дівчинкою і тихо привітався, — Чого ти плачеш, сонечко?

Дівча шморгнула носом і відкрила долоньки.

— Мій кораблик зламався, — в її руках лежали уламки того, що нещодавно було невеличким іграшковим кораблем. — Тепер я не зможу гратися з усіма, — вона знову заплакала.

Гартен озирнувся навколо і помітив неподалік декілька гілочок однакової товщини і знову звернувся до малечі.

— Хочеш я зроблю тобі новий?

Дівчинка подивилася на нього з надією і закивала головою.

— А ви можете?

— Так, звісно. Ти мені допоможеш?

Дівчинка знову закивала.

— Тоді піди пошукай декілька гілочок і принеси їх мені.

Поки дівча виконувала вказівку, Гартен підійшов до коня та дістав з торби на сідлі моток ниток і шматок тканини, що мав слугувати за хустинку. Перев’язав ниткою принесені гілочки та зробив з них пліт, прив’язав до нього мачту і зробив з тканини вітрило.

Дівчинка радісно заплескала в долоні і кинулася обійняти чоловіка за шию. Він за-сміявся і погладив її рукою по спинці.

— Дякую, дякую, дякую!

До них збіглися інші діти. Вони з цікавістю розглядали незнайомця та його коня. Дітвора дзвінко щебетала і навперебій про щось розпитували. Він кожного вислухав та навіть дозолив посидіти в сідлі.

— Діти, підкажіть чи є тут поблизу якась таверна чи постоялий двір, щоб стати на ніч?

— У Мельдені є таверна, — відповів найстарший хлопчик. Він із захопленням дивився на меч у піхвах на поясі Гартена. — Це недалеко.

— Підкажете дорогу?

— Перейдіть через міст, пройдіть повз руїни і продовжуйте йти в здовж річки аж поки не побачите старий вітряк. Відразу біля нього буде таверна.

— Дякую, діти.

Чоловік попрощався з дітьми і пішов у бік мосту вслухаючись в дитячий сміх, що ставав тихішим з кожним кроком.

***

Руїни, якогось стародавнього замку не були схожі на будь-які з тих, що Гартену доводилося бачити раніше.

Мури з майже білосніжного мармуру, тонкі та витончені колони з ліпленням, що відображали рослинні орнаменти та фігури, залишки від сходів. Він помітив декілька скульптур. На перший погляд це були люди, але їх витонченість та грація натякали на щось величніше і набагато древніше. Одяг на них був наче справжнім, а не витесаним з каменю. Здавалося, що тонка, шовкова шаль на плечах жінки зараз спаде і полетить вслід за вітром. Кожен м’яз та контур були настільки правдоподібними, що він не здивувався, якби постаті ожили та зійшли з постаментів.

Чоловік затамував подих. Величність цього місця не вдалося кинути у забуття рокам, зчесати вітрам та приховати за деревами і плющем, що поріс стінами.

Біля руїн височіла висока вежа. Наче вирвана з часу, така ж білосніжна та витончена, але в ідеальному стані. Її не торкалися ні час, ні природа. Гартен подумав, що там хтось досі живе, але навколо не було видно ознак присутності інших людей. В ній відчувалося щось магічне і нетутешнє.

Дивне відчуття переслідувало Гартена протягом того часу, що він провів біля руїн. Вони ніби не хотіли відпускати його. Щось тягнуло його лишитися і дослідити їх повністю, роздивитися кожен мармуровий камінчик з якого збудовані стіни, заглянути під кожен кущ і пізнати, що ж він під собою приховує. Та найбільше його вабили скульптури. Вони виглядали живішими ніж деякі люди. Жоден із відомих йому митців не створив такої вишуканої краси. Чоловік очікував, що котрась з фігур оживе, наллється фарбами і заговорить до нього, розкаже свою історію. Історію цього місця та інших його мешканців.

Відігнавши незриме марево, Гартен смикнув на себе повіддя, звернув убік та рушив вздовж річки. Через кілька хвилин він помітив у далечині, щось дуже велике і скоріше за все дерев’яне. Хоча останнє було більше здогадкою. У шістдесят два роки зір був точно не таким же як у двадцять. Чоловік трохи примружився, щоб пригледітися, але це не допомогло. Він роздратовано сплюнув і вирішив, що напевно, то є той самий вітряк про який говорили йому діти. Своїй інтуїції військовий довіряв вже значно краще ніж зору.

Роздуми про вік та його наслідки перервали два зайці, що вискочили ніби нізвідки і налякали Вітрогона. Від несподіванки, кінь підскочив опираючись на задні ноги. Від такого різкого поштовху у старого чоловіка могла б пошкодитися спина, якби той не притиснуся до сідла животом. За останніх декілька років, він навчився зменшувати ризики небажаних травм так ефективно як міг.