Передноворічний ранок

~Доброї неділі, Світе!

Сподіваюся у тебе все гаразд. Я знаю, що ти не пам'ятаєш про мене, бо в твоєму існуванні я мала, як піщинка в пісочниці. Але в мене є голос, і я хочу, щоб його чула не тільки я~

Меланія перечитала текст повідомлення, жахнулася своєму неймовірному пориву та швидко затицяла по кнопці видалення.

"Яка ще піщинка? Хто тебе має почути?" - сварила себе чомусь пошепки, хоч у пустій квартирі її міг почути хіба що їжак, який вдень зазвичай міцно спав. Текст відмовлявся швидко видалятися - на екрані з'являлися то рядочки "ю", то нові нікому непотрібні абзаци. Це ще дужче роздратувало жінку. Нарешті вона затисла кнопку видалення і її нестримні слова одне за одним почали зникати з екрану.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Жінка підскочила на ліжку від несподіванки. У передноворічну неділю вона нікого не чекала. Швидко накинула халат та зачовгала до виходу.

- Доброго ранку! - привітався кур'єр та передав чималеньку коробку, яка ледь пролізла у двері.

- Доброго. Дякую, - сторопіло промимрила Меланка, побоюючись, що пакунок розчавить її, але насправді коробка виявилася доволі легка.

Кур'єр миттю злиняв, а жінка потягла несподіваний подарунок до кімнати. Поставила біля вікна, щоб зручніше було читати, бо світло вмикати не хотіла, а похмурий день не давав достатньо крізь шибки.

Поглянувши на наклейку з інформацією перевізника, вона посміхнулася. Звісно, окрім мами, її ніхто не міг привітати. З відчуттям полегшення та легкого розчарування жінка почала розрізати скотч.

На плівці з пухирчиками лежав складений вчетверо аркуш крафтового паперу. Меланка взяла його до рук та розгорнула. Вишуканий дрібний почерк Ангеліни Никонівни вона впізнала одразу. 

"Моя люба донечко, вітаю тебе з Новим роком!

Він буде для тебе не простим, але я впевнена, що ти з усім впораєшся. Незважаючи на те, що я намагалася вберегти тебе від усього, твоє призначення знайшло тебе. Отже нам доведеться лише прийняти це та зустріти складнощі з високо піднятою головою. Знай, що я любитиму тебе, моє серце, хоч більше і не зможу бути поруч".

Збентежена дивним посланням Меланія, відклала лист та знайшла номер матері в телефоні. Виклик, що ледь розпочався, перервав механічний голос, який повідомляв про відсутність абонента в мережі. Не довго думаючи, жінка знайшла номер батька, але він також виявився недоступним.

- Це якийсь жарт? - спитала вона вголос, але відповісти не було кому.

Десь хвилину просиділа Меланка розгублено вдивляючись в телефон, а потім вирішила, що може у пакунку буде якась підказка до дивної поведінки батьків. Тому швидко пірнула у ящик та витягла плівку.

Під плівкою лежала ще одна коробка, до якої було прикріплено ще один листочок. На ньому не було пояснень, а лише коротка інструкція: "Вдягни це". Наказ був дивний, але відкривши коробку руки самі потяглися до вишитого чорним та червоним вбрання.

Меланія пірнула в довгу чорну сорочку, обмоталася плахтою. Одягла керсетку, що щільно обійняла фігуру. І хоч була вона боса та розхристана почувалася знатною панночкою. Підійшла до дзеркала, щоб підтвердити свої відчуття й завмерла заворожено.

Чорне волосся, якого ледь торкнулася сивина, розсипалося по плечах, закутих у вишиту керсетку. На їхньому тлі шкіра обличчя біла, як порцеляна, наче світилася зсередини.

- А ти справжня красуня, - ледь чутно просичав хтось від вікна.

По спині пробіг холодок. Меланка поглянула в бік вікна із думкою: "Аж ось і воно - божевілля". Але справжній розмір проблеми усвідомила, коли окрім слухової галюцинації отримала ще й зорову.

Перше, що  вона побачила здоровенна зміїна голова, що височила майже на рівні підвіконня, а з коробки поволі вилазив її довгий лускатий хвіст. З кожною миттю зміїще виростало все вище, піднімаючи свою блискучу смарагдову голову над підлогою. Кожної миті збільшувалося в розмірах її гнучке тіло. Хтозна звідки взялися лапи з довгими пазурами. Розправилися шкіряні крила з шипами.

Від жаху жінка забула власний голос. Рот відкривався, в голі пекло від напруги, але з грудей не виривалося жодного звуку.

- Схоже, я прокинувся першим, - раптом заговорило чудовисько. - Це на краще.

Воно плюнуло на коробку перед собою, і картон почав швидко розгоратися. Це привело жінку до тями. Спалити орендоване житло вона боялася більше, ніж втратити власне життя. Тому гучно зойкнувши, Меланка кинулася на кухню. За мить повернулася з вогнегасником та загасила неподобство.

Те, що тварюка вміє розмовляти, також додало рішучості. Якщо воно свідоме, то з ним можливо домовитися. Можливо...

- Не треба палити мій дім! - вперла руку в бік жінка, а в іншій продовжувала тримати вогнегасник. Про всяк випадок.

- Хіба це дім? - роззявило пащу зміїще. - В світлиці навіть крила розправити ніде. В моєму царстві вже підготовлений палац, де вдосталь простору, а служки виконають будь-яке бажання.

- То йди до свого царства. Чого ти тут забув? - Меланія махнула вбік коробки, звідкіля, власне, лускатий і виліз. А потім, оцінивши розмір чудовиська, широким жестом вказала на двері.

- Тебе, - рушив уперед змій, а Меланія позадкувала.

- Тобто як, мене? Нащо я тобі потрібна?

- Візьму тебе за дружину, - змій видав звук, схожий на тихе покашлювання. Засміявся.

Дружину? Спиною пробіг холодок. Меланія чомусь дуже виразно уявила, як довге лускате тіло огортає її, а тонкий довгий язик торкається шиї. Бр-р...

- Ми не можемо одружитися. Ми... Ми різних видів.

- Це не проблема. Я не збираюся заводити дітей, - змій став на всі чотири лапи й продовжив наступати.