(Меланхолійна скрипка)┊{{?}} . ∙ .° Частина 7

-----------------------------------------------------------------------------------------------

                                 ***

Заспівайте мені хтось колискову, щоб вічним сном міг заснути я.

-----------------------------------------------------------------------------------------------

Атмосфера була в барі, як і завжди: грала класична музика -  композиція Бетховена, якщо я не помиляюсь. Людей майже не було, а саме приміщення прикрашав американський стиль 90-х.

 Як Чарлі знайшов це місце - Едвард не знав. Тут ніколи нікого не буває, крім них двох і бармена.

Але хоч бар не славився своєю популярністю, але тільки тут можна було вилити душу, випити хороший віски і просто провести спокійно ніч. 

- Так... про що ти хотів поговорити, друже мій? - ще раз нагадав йому Чарлі.

- А, так, звісно, - зробивши один ковток віски, він продовжив. - Розумієш... Сьогодні на цвинтарі я зустрів матір Ніколь. Вона, як на мене, була стривожена. А коли ми з нею трохи розговорилася, то вона сказала, що Ніколь не була хвора і, що її смерть - це не випадковість.

- Тобто, - перебив його Чарлі. - Ти хочеш сказати, що її смерть була запланована?

- Так, саме так. Тільки, не знаю... я також нічого такого за нею не помічав, а тут раптом - і її немає. Навіть, якщо й так? То, ну, не знаю... Вбивство - це сильно сказано, розумієш? 

- Так воно, так. Навіть, якщо її й доставили в лікарню, то, як там могли її вбити?

- Або ж, - продовжив Едвард. - Її вбили ще до того, як вона опинилася в лікарні.

- Отрута?

- Все можливо, - Едвард зробив ще кілька ковтків спиртного і відвів очі вбік. 

Атмосфера стала напруженою. Едвард розумів, що Чарлі незавжди приємно, коли він згадує про неї. Кохання відпустило її, але, дізнавшись сьогодні про таке, він не може це так просто залишити. 

Чарлі підвівся зі стільця і тяжко видихнув, а потім перевів свій погляд у бік Едварда.

- Ти хочеш дізнатися про це?

- Я просто хочу знати правду. Ось і все.

- Ну, гаразд. Якщо ти на дно, то я з тобою, друже мій!

Вони стукнулись стаканами і випили, а потім замовили ще по одній пляшці.

- Слухай, Едварде, а ти б не хотів щось змінити в собі? - ні з того ні з сього запитав його Чарлі. 

- Наприклад?

- Зовнішність, - сказав Чарлі і почав легенько намотувати на свій палець маленьку прядку свого волосся, розглядаючи його. - Я би прямо зараз чкурнув до перукарні та щось зробив би із собою.

Едвард розсміявся на весь бар. Ще би трохи і від того сміху йому би стало зле.

- Ох, боже, Чарлі, ти і так чудово виглядаєш!

- Та я не про це. Просто хочу щось у собі змінити...

"Змінити?" - подумав Едвард. Якщо так подумати, то скільки часу пройшло зі смерті Ніколь? Як довго він не голився...? Або ж просто не доглядав за собою? Та й йому  хотілося якнайскоріше забути про ті події і більше ніколи про них не згадувати, а зовнішність тільки безперервно робить навпаки. Тому, якщо він щось змінить у собі, то це вже не так і погано. Мабуть, з цим він розпочне нову сторінку свого життя.

- Слухай, а все ж таки не погане ідея. Гайда разом?

- Звісно, друже мій, звісно! Більше я тебе одного не відпущу, бо ж знаю я тебе...

- Ти про що? - спитав у нього Едвард, піднявши одну брову догори, тим самим показуючи свій подив.

- А тобі нагадати про той день? - Едвард дивися на Чарлі з непорозумінням, що саме він хоче від нього почути? Потім до нього дійшло...

- Не нагадуй. Я знаю, що я ідіот.

- Якби це було тільки вперше...

- Замовкни, бо пристрелю твою голівоньку!

- Я також щасливий, що ти мій друг, Едварде, - з насмішкою мовив Чарлі.

Хоч йому було приємно... Він знав, що Едвард ніколи не вміє правильно проявляти справжні свої почуття до близьких йому людей, тому частенько лунають ось такі загрозливі вислови в сторону Чарлі.

- Ну, тоді що, ходімо?

- Так, звісно, - мовив і кивнув йому Едвард.

Заплативши за своє замовлення, вони вийшли із бару.

Небо було похмурим, тому через деякий час почав падати дощ.

- А ночі постійно такі дощові? - запитав Чарлі в Едварда.

- Напевне... Але мені завжди така погода до вподоби. 

Едвард любив таку погоду, коли падав похмурий дощ. Тоді, коли в тебе зникають думки, а на душі відчуваєш осад, що утворює в ній велику діру, як психологічна хімічна кислота, що заставляє відчувати себе пустим, то дощ - це саме те, що потрібно. Адже тільки тоді ти відчуваєш себе вільним. Тільки уяви: ти виходиш на веранду, вдихаєш це післядощове свіже повітря і тобі стає значно краще; відчуєш якийсь спокій, а опісля думаєш, що завтрашній день буде найкращим днем у твоєму житті.

 А ще Едвард не любив сонце... Не любив, коли на вулиці було тепло. Що ж, холод - його стихія.

- Правда? - перепитав його Чарлі. - А я завжди думав, що ти в нас більше сонцелюб?

- Дуже смішно, - скривився Едвард. - Нам ще довго йти?

- Ні, ми якраз дійшли. 

 Вже через декілька пройдених ними тьмяних будинків вони зайшли до якогось "тунелю", де з правого боку, майже не доходячи до кінця того знову ж таки так званого "тунелю", були залізні двері, на яких висіла вивіска: "Ласкаво просимо до пана Дарвіна! Перукарня для чоловіків. Робимо абсолютно все, що забажає наш клієнт!"

- Таке враження, що ця перукарня - це просто маскування, а там, за дверима на нас чекає справжнісінька прихована і незаконна  секта, - недовірливо мовив Едвард.

- Тобі треба менше читати книжок, друже мій. Отож, ходімо!

І вони зайшли. Як не дивно, це виявилось-таки комфортне місце. Стиль в точності відповідав північному сяйву: все оздоблено в біло-голубих тонах, а в деякому ракурсі передавався лаконічний синій колір. З лівого боку стояли столики і робочі предмети разом із  дзеркалами, що займали майже всі стіни, а з правого боку був щось на кшталт кабінета власника. Коротко кажучи, тут було досить гарно.

- Доброго дня, панове! - привітався з ними власник. - Я містер Дарвін! Чим можу допомогти?