(Меланхолійна скрипка)┊{{?}} . ∙ .° Частина 6

-----------------------------------------------------------------------------------------------

                                 ***

Дружбу не купиш за гроші.

Дружба - це подарунок долі.

І я зрозумів це, коли знайшов того, хто з радістю розділив зі мною свою чарку смутку 

-----------------------------------------------------------------------------------------------

- Що вас привело сюди, Едварде? Ви дано не відвідували її, - з хвилюванням запитала мати Ніколь.

- Знаю... Та ви не подумайте, що я забув про неї. Вона була тою, яку я по-справжньому любив, але сьогодні, в цей останній зимовий вечір, я прийшов сюди, щоб попрощатися з нею...

- Ох, любий, - мати Ніколь підійшла до нього і по-материнськи обійняла його. - Мені так шкода. Я знаю, через що тобі довелося пройти. Але вона... - мати Ніколь замовкла.

- Ви хотіли щось сказати?

- Любий, вона...

- Та скажіть ви нарешті; не мовчіть! 

Едвард нічого не розумів... Мати Ніколь, Аманду, він бачив тільки раз - тоді, коли Ніколь вирішила їх познайомити. Проте зараз вона дуже дивно себе поводить і виглядала стривожено, коли побачила його...

- Вона не хворіла на рак...

І материнські сльози ринули струмком.

- Ох, Едварде, вони вбили її, вбили! - Аманда почала ще дужче плакати і, ніби дорікала небу, що ті забрали її єдину дитину, її сонце, її голубку.

- Що... - Едвард замовк. Він не знав, що й сказати. Зараз в нього в голові  крутилося стільки думок. - Як... це вбили?

- У неї не було раку, любий. До того ж, 4 стадія? Якби вона була хвора, то, думаєш, я би нічого не сказала тобі? Думаєш, я би не помічала, що з моєю дитинкою щось не так? Я її мати... Я знаю краще.

 Едвард мовчав. І сльози самі полилася з очей. Його дорога Ніколь була не хвора! Але, як...? Чому? За що?

- Ви сказали, що її вбили, Амандо, - Він не міг нормально говорити: сльози не давали йому сказати бодай щось. Голос тремтів від нерозуміння...

- Едварде, вона була здорова! І раптом опинилася в лікарні і померла... Я в це не вірю! Тут щось відбувається, від нас щось приховують Едварде!

- Тобто, ви хочете сказати, що тоді щось сталося? Що смерть Ніколь - це задумка?

- Так, Едварде...

 Остання крапля його сліз впала на давно висохлу траву.

 Він нічого не розумів... Що тоді насправді трапилося з Ніколь? Чому її вбили? Чому саме вона? Та що тут взагалі  відбувається!?

- Послухайте, Амандо, я дізнаюся правду; я вам обіцяю!

- Так, любий...

 Він відпустив Аманду, ще раз поглянув у ці заплакані жіночі очі, усміхнувся і пішов.

  По дорозі до бару в голові Едварда крутилося стільки думок: він почав згадувати абсолютно все, що відбувалося з ним за ці декілька місяців. Вмить він, неначе побачив усі ті події; ніби переглянув фотоплівку свого життя. 

 Тоді він зрозумів, що також не помічав якісні ознаки хвороби, що його Ніколь завжди усміхалася і була щасливою, а потім ці хірургічні світла і раптова смерть... І справді справжнісінький абсурд. 

Тут щось коїться, але що?

 Потрібно розповісти про це Чарлі. 

З такими думками він направився до бару і чомусь згадав, як він вперше познайомився з Чарлі.

-----------------------

  Це було так давно... 

Едвард ще тоді був молодий, такий собі самотній хлопець, який любив читати і весь час проводив за скрипкою. А Чарлі, мабуть, тоді ще вчився у медичному училищі. Він був тим самим хлопцем, який веселив усіх, був душею компанії, прогулював пари і просто радів життю. 

А познайомилися вони в стінах рідного училища. Едвард сидів біля відкритого вікна, біля якого тюлі плавно гойдались по вітру, ніби вступили у спільний танець. Хлопець стояв там і читав книгу. Його погляд був зосередженим на сторінках дивовижного роману. Такий серйозний і такий самотній... 

Чарлі одразу помітив його і підійшов.

- Привіт! Як звуть, малий? - привітався він, потиснувши його руку. - Мене Чарлі звати.

- Едвард. Але я не люблю шумних людей.

Чарлі, ніби вдарили ножем у спину.

- Жорстокий ти...

- Та ні, не жорстокий - просто ти занадто голосно базікаєш, а я не люблю шум.

- Гаразд, гаразд. Буду говорити тихіше: тобі підходить?

- Підходить, - усміхнувся Едвард.

Ось і розпочалася їхня історія дружби. Чарлі веселився зі своїми друзями - Едвард весь час читав і займався музикою. Вони були такі різні, як Інь та Янь, але водночас їх щось пов'язувало. Поки для них було невідомо, що саме, але їх просто-на-просто тягнуло одне до одного. 

Едварда ніхто навіть не впізнав - завжди такий мовчазний та суворий, а з Чарлі він міг відкинути всі свої маски, чимось поділитися, відкритися йому і навіть подуріти, що геть не змахувало на такого тихоню.

 Одним реченням: такого друга, як Чарлі було годі шукати!

 Одного разу, коли Чарлі вже готовий був повертатися додому, він застав Едварда за скрипкою в музичному залі. 

Звісно, вони обидва навчалися в медичному училищі, але для кожного студента давали можливість відкрити себе в чомусь іншому. Там були музичні, писемні, художні гуртки, тож, ти міг обрати собі щось до душі. 

 Едвард вибрав музику.

 Чарлі завмер. Від музики йшли мурашки по шкірі: кожна струна  скрипки передала його справжні почуття, що були глибоко приховані за ширмою душі. Чарлі слухав і слухав, поки його друг не завершив мелодію. 

- Це було чудово, друже! - із захопленням мовив він. - Давно граєш?

- З дитинства.

- Ого, твої батьки, мабуть, пишаються тобою, - мовив Чарлі.

- У мене їх немає, - відповів Едвард. - Я сирота...

- Вибач, я не знав.

- Та нічого, - він зістрибнув із сцени. - Хочеш зіграти? - сказав Едвард і простягнув йому скрипку.

- Що ти, що ти - я зовсім не вмію грати, - зі щирою усмішкою та легким сміхом відповів Чарлі. - А в тебе талант друже мій! Ти обов'язково маєш стати відомим!

- Не маю бажання.

"Та що це з ним? Його слова, як не в брову, так в очі!" - подумав Чарлі.