(Меланхолійна скрипка)┊{{?}} . ∙ .° Частина 2

-----------------------------------------------------------------------------------------------

                                 ***

Я знав, що моя рука ніколи не відпустить її руку.

Я знаю, що скував себе вічними кайданами прихильності.

-----------------------------------------------------------------------------------------------

Коли пальці почали кровоточити, а одна зі струн порвалася - він зупинився.

 Та що цей біль в порівнянні з тим, що був у нього на серці? Біль, який не розпишеш на сторінках книги і не розкажеш навіть найдорожчій людині. Не розкажеш навіть Чарлі. 

"Точно, Чарлі!" - подумалося йому і він одразу побіг скоріш одягати своє чорне шерстяне пальто, а потім хутчіш вибіг на вулицю. 

Ох, свіже повітря! Цей вечірній запах дурманив його, чимось приваблював і заставляв хоч на мить видихнути з полегшенням.

 Навкруги було тихо, де-не-де світилися маленькі вогні вуличних ламп, а головне - нікого не було. Ані душі. І він з легким подихом пішов уперед. 

 Бар, де вони частенько сиділи з Чарлі був недалеко від його будинку. Те місце містило в собі англійський стиль, мабуть, 90-х. Всередині, як тільки зайдеш, одразу побачиш сходинки вниз, а коли спустишся - тебе зустріне бармен. Вас розділятиме тільки барна стійка та особисті розмови, звісно, якщо добряче не напитися.

 Едвард спустився вниз і застав свого друга Чарлі. Він сидів і потягував ром, дивившись у нікуди.

- Чарлі... - прошепотів він. 

Цього було цілком достатньо, щоб Чарлі звернув на нього увагу.

- Друже! - вигукнув він. - Бармен, налийте нашому дорогому гостю чудовий віскі, який у вас тільки є! 

Едвард лише на це усміхнувся, присів поруч з другом і чекав поки його стакан буде наповнений  алкогольним напоєм. 

Чарлі виглядав, як завжди: радісно. На ньому була одягнута матова куртка, штани кольору хакі, а під курткою, яка була розщеплена - бежевий светр. 

Його сіруваті очі дивилися прямо на Едварда, а інколи споглядали в сторону бармена.

 Недавно каштанове волосся обсипали сірі волоски. Ох, ця старість! Завжди приходить не тоді, коли треба. 

- Ну, що, друже, як ти себе почуваєш?

- Непогано, Чарлі.

- Це хоть щось.

Віскі з льодом було подано. Едвард зробив ковток і чомусь згадав її. Все... Більше Чарлі він не слухав: хвиля спогадів накинулася на нього з головою і він почав згадувати історію однієї осені...

  То був осінній сонячний ранок. На годиннику вже стукнула шоста. Едвард, як завжди поспішав на концерт, щоб знову зіграти і порадувати слухачів своєю незвичною музикою, яка відтворювала реальні події його життя. Ніби так він показував, що в нього на душі; ніби так він висловлював свої почуття.

Саме це заставляло інших зануритися в свої ненайкращі спогади і викликати бурю емоцій! Люди плакали, але ті сльози були від радості, адже вони нарешті змогли відпустити те, що так міцно стискали обидвома долонями.

 Тому його гра на скрипці так високо цінувалася. 

На одному з таких ранкових концертах він зустрів її - дівчину, яка дивилася на нього своїми карими очима.  Дивилась повна захвату у погляді лише на музику, а він грав і чомусь його погляд був спрямованим лише на неї. Її тендітна фігура, довге чорне волосся так приваблювала його. Таке враження, ніби він щойно скуштував заборонений плід соковитих яблук, але йому це було до вподоби; йому подобалося те, що він відчув. 

 Одразу після концерту він запросив її на перше побачення, а вона навіть не відмовила. До речі, її звали Ніколь. 

Ніколь... Яке гарне ім'я, а що воно означає? Ах, точно! Перемога! Ай справді, після їхньої тривалої прогулянки вона змогла розтопити його крижане серце і замінити його чимось теплим і люблячим - Ніколь подарувала йому життя, спокій. Завдяки їй він писав нову музику і вона була набагато кращою за попередні.

 Проте грав він тільки для неї... Кожна його композиція була присвячена їй.

Едвард любив її, а Ніколь його. І він пообіцяв собі, що ніколи не відпустить її, а вона, в свою чергу, пообіцяла, що завжди буде поруч із ним, але... 

Раптом перед ними спалахнуло світло лікарських стін, все так сталося раптово і непередбачувано, що ні він, ні Чарлі не одразу збагнули, що сталося.

Його єдиний друг дізнався про кохану Едварда тільки в лікарні... Закохані встигли ще трохи поговорити на лікарняному ліжку, а потім її відвезли в операційну, де годинами чаклували над її тілом.

 Коли з кабінету вийшов лікар, то сказав, що у неї рак 4 стадії і, що вони зробили все, що було в їхніх силах, але, на жаль, цього було замало, щоб врятувати її. А наостанок повідомив, що їй залишалися близько тижня.

 Проте вони надіялися, що це була чергова безглузда помилка лікарів і, що Ніколь буде продовжувати жити, але через деякий час вона-таки померла...

 Едвард перестав виступати перед глядачами.

 Грав тільки для себе, а згодом і зовсім перервав всі зв'язки із навколишнім світом. 

А, що було дивно, так це те, що він зустрів її ранкової осені і втратив її пізнього осіннього вечора.

 А зараз він сидить тут поряд із Чарлі, згадуючи про події, які більше вже не повернути.

- Хей, друже! Ти мене чуєш? - з ноткою тривоги звернувся до нього Чарлі.

- Так, чую. Я просто задумався. Вибач, - Чарлі знову поглянув на нього тривожними очима і замовк, продовжуючи дивитися на картини, які висіли на стіні, а Чарлі знову потягнувся до стакану з-під віскі.