Розділ:3

— Виходь. Усе тихо... — пролунав із темряви оксамитовий шепіт Раеля.
Мейра, наче спритна тінь, вислизнула зі схованки на кам’яних сходах і одразу ж переплела свої пальці з його. Перед ними простягалася дзеркальна, незаймана гладь підземної течії.
— Боги, як же тут гарно, — видихнула вона, зачаровано дивлячись на мерехтливу воду.
— Так, — тихо відгукнувся Раель. Він підійшов упритул, огорнувши її теплом свого тіла, і нахилився до самого вуха: — Але навіть цім водам далеко до твоєї краси.
Мейра лише лукаво пирхнула. Одним плавним рухом вона стягнула з себе туніку, відкинула її на каміння і, зовсім гола, не замислюючись, ступила в крижану воду.
— М-м-м, блаженство... — задоволено промовила вона, занурюючись по плечі. — Як же приємно хоч ненадовго скинути з себе все. І стати невидимкою... тут, з тобою.
На березі пролунав брязкіт металу — Раель неохоче позбувався своєї важкої броні, щоб нарешті постати перед нею без усіх цих грізних атрибутів влади. Побачивши його оголеним, Мейра тихо розсміялася й з розмаху облила його струменем іскристих бризок.
— Ах ти, маленька негідниця! — скрикнув Раель, прикриваючись рукою. — Вода ж крижана!

— О, вибачте, мій ніжний лорде! — уїдливо парирувала Мейра, граціозно відпливаючи назад. — Вода просто ідеальна! Це ти занадто буркотливий і напружений, наче проковтнув власний меч. Розслабся! Віддайся течії. Відчуй, як це — бути беззахисним і легким, без твоїх улюблених залізяк.
Раель невдоволено клацнув язиком, але все ж зробив крок у глибину й обережно відкинувся на спину. Вода одразу ж залила його довгі, загострені вуха.
— Ай, Безодня тебе забирай! — вилаявся він, смішно борсаючись і намагаючись витрусити воду з вух.
Мейра розреготалася дзвінким сміхом. Ковзаючи у воді, наче хижа риба, вона підпливла до нього впритул і поклала руки на плечі.
— І де ти тільки навчилася так плавати? — нахмуривши темні брови, запитав Раель, все ще намагаючись повернути собі незворушний вигляд.
— Ох, не забувай, мій милий, що в моїй родині не прийнято кутатися в пишномовні шовки, — на губах Мейри заграла зухвала усмішка. — Поки шановні майстри вчили тебе, як не спотикатися об власний пафосний плащ, я лазила по сирих ущелинах. Шукала зубастих підводних тварюк. Виключно з цікавості, звісно. Так і навчилася.
Вона притулилася впритул, ковзнувши мокрою шкірою по його грудях. Її губи опинилися за міліметр від його вуха.
— Або... — прошепотіла вона з навмисно невинним, отруйно-солодким співчуттям, — такий грізний, славетний воїн аж тремтить від страху намочити свої вуха?

Раель гучно вдихнув. Стиснувши губи, він окинув її потемнілим поглядом. У його зіницях спалахнув небезпечний, грайливий вогник. Не промовивши ні слова, він різко витягнув руку й із силою відштовхнув Мейру у воду. Дівчина з обуреним вереском пішла на дно, пускаючи бульбашки, і її сріблясте волосся розвіялося по поверхні.
— Ах ти, нестерпний! — стримавши висловлювання, — виринувши, закричала Мейра, смішно нахмуривши брови й відпльовуючись від води.
Але Раель уже не слухав. Задорно регочучи, він греб воду потужними руками, вибігаючи на сушу, і з розмаху плюхнувся на плоский, нагрітий глибинним теплом камінь, дивлячись на неї зверху вниз із переможною посмішкою.
Обурено пирхнувши, Мейра рішуче вийшла з води, сповнена намірів провчити негідника. Важкі краплі стікали по її світлій шкірі, тьмяно мерехтячи в печерному напівмороку. Вона войовничо попрямувала до Раеля, готова обрушити на нього чергову порцію уїдливих колючок, але, підійшовши впритул, раптово заїкнулася, не встигнувши вимовити заготовлені слова.

Переможний сміх Раеля стих. Мейра побачила, як його пронизливо-фіолетові очі потемніли. Бешкетний вогник у них змінився на важкий, п’янкий і відверто голодний блиск. Мейра ледь встигла зробити крок до кам’яного виступу, як коханий владно схопив її за зап’ястя й різко притягнув до себе. Втративши рівновагу, дівчина зі зітханням впала прямо на його широкі груди.
Уся її показлива, колюча незалежність миттю розчинилася в жарі його губ. Раель цілував її жадібно, придушуючи будь-які заперечення, а його сильні, гарячі руки ковзали по її вологій спині. Відлуння їхніх дзвінких голосів остаточно стихло під кам’яними склепіннями, поступившись місцем нерівному подиху. У цій бездонній темряві, під мирний, заколисуючий гул підземної річки, блукала лише близькість і насолода переплетених тіней, тремтіння від прохолодного повітря та розпеченої шкіри й абсолютна, всепоглинаюча ніжність, надійно прихована від чужих очей.
— Дрібна гадюка!
Різкий, верескливий голос безжально розірвав пелену сну.
— І чому Хардін не дав мені прикінчити її на місці? Я б показав їй усю міць і гнів шаарнів... Я б різав її повільно, шматок за шматком, хі-хі-хі!
— Але ти не різав. Ти верещав, як перелякана дівка, — зупинив його рівний, безпристрасний голос.

Худий шаарн ображено насупився. На його обличчі відбилася потворна, сповнена жовчі гримаса. Нервовим рухом відкинувши з чола прилиплі жирні пасма, він презирливо пирхнув:
— Неправда! У мене просто не було можливості! Ця сука накинулася на мене ззаду, як дика тварюка! Ви мусили віддати її мені!
— Ніхто тобі нічого не винен, — так само монотонно парирував другий. — Ти змарнував свій шанс. Змирися.
Кажучи це, воїн зі шрамом не виявляв ані найменших емоцій. Його голос звучав глухо й буденно. Він сидів біля слабкого багаття й коротким, гострим кинджалом методично зчищав сиву цвіль зі шматка жорсткого в’яленого м’яса, після чого відрізав собі невеликий шматок і поклав до рота.
— Уфф... — худорлявий сикнув від безсилої злості, відвернувся й почав нудотно бурмотіти собі під ніс якісь прокльони.
Реальність обрушилася на Мейру разом із нудотною, пульсуючою болем у потилиці. У напівмаренні вона спробувала трохи розплющити важкі повіки, але перед очима стояла сіра каламуть. Зір відмовлявся фокусуватися, виловлюючи з мороку лише два розмиті, потворні силуети.
— М-м-м... — мимоволі хрипкий стогін зірвався з її пересохлих губ.
— Дивись-но, живуча сука! — тут же злобно оскалив зуби худорлявий шаарн. — Прокинулася! А я через неї тепер цілий місяць не зможу тримати зброю...
— Ганьба тобі, — холодно й розмірено відрізав другий. Судячи з рівного тону, це був той самий воїн зі шрамом. — Ганьба, раз тебе змогла так покалічити дівка-вірнів. Але раз ти виявився настільки слабким — закрий пащу й змирися. Вона потрібна командиру живою.
— Та я б її... — вискнув худорлявий, смикнувшись у бік полонянки.
Дзвін зброї перервав його на півслові. Володар спокійного голосу зробив крок напереріз і процідив із крижаною погрозою:
— Якщо з голови дівчини впаде хоч одна волосина — Хардін зніме з тебе три шкури. Заживо. Тож навіть не думай до неї торкатися.
Худий шаарн злобно примружився. Його губи викривилися у зміїній посмішці, коли він намацав вразливе місце в броні напарника.
— Знаєш, Дорхаар, — отруйно, з глузуванням промовив Вріск, — будь ти хоч трішки розумнішим, ти б не залишав своїх ворогів живими. Мабуть, той виродку, що позбавив тебе ока, так нічого тебе й не навчив.
У печері зависла мертва тиша.
Дорхаар повільно, не промовивши ні звуку, проковтнув недожований шматок м’яса. З лякаючою плавністю досвідченого хижака він підвівся на ноги, нависнувши над сидячим Вріском, немов гранітна скеля. Його важка рука в латаній рукавичці лягла на потерту рукоятку меча.
— Не грайся зі мною, Вріск, — голос одноокого воїна пролунав тихо, але в ньому задзвеніла сталь. — Інакше на власній шкурі відчуєш, що означає моя помста.
Гордовитість з худого шаарна зникла в ту ж секунду. Переляканий Вріск поспішно відскочив убік, ледь не спіткнувшись об власні ноги, і притиснувся спиною до протилежної стіни печери. Він не наважувався більше промовити ні слова, лише нервово дряпав брудним пальцем сирий камінь. Дивлячись знизу вгору на Дорхаара, що височів над ним, Вріск у найяскравіших фарбах уявляв, як одного разу всадить кривий ніж прямо йому між лопаток.
Ці солодкі, криваві думки поступово заспокоювали його.
Прийшовши до тями, Мейра не поспішала розплющувати очі. Їй потрібно було послухати, про що розмовляють викрадачі. Повітря між двома шаарнами було настільки густим від напруги, що, здавалося, його можна було різати ножем. Ельфійка розуміла: рано чи пізно у когось із них не витримають нерви, і він із величезним задоволенням встромить меч у спину товариша.
Коли тяжка тиша почала відлунювати дзвоном у вухах, вона вирішила показатися.
— М-м-м… — хрипло промурмотіла вона, порушивши тишу.
— Отже, прокинулася, — з крижаним спокоєм констатував Дорхаар. Він лише злегка підняв брову, ні на мить не перестаючи методично жувати твердий шматок сушеного м’яса.
— Чому я тут? — пробурмотіла Мейра. Скрививши губи в презирливій усмішці, вона сплюнула на каміння густу, запечену кров.
— Гарне запитання, — з легкою зневагою відгукнувся Дорхаар. — Ймовірно, тебе цікавить, чому ти досі не вирушила до своїх богів? Мабуть, тебе розриває цікавість, чому монстри-шаарни досі не здерли з тебе шкуру й не обробили труп?
Ледь помітна, жорстока усмішка торкнулася губ одноокого воїна, але вже в наступну мить його обличчя знову перетворилося на маску непохитної байдужості.
— Так, в ім’я Абіса! — вибухнула Мейра. — Чому я жива?!
Її крик вивів із напівдрімоти Вріска, який до цього байдуже спирався спиною на стіну в дальньому кінці тунелю.
— Ах ти ж… — заревів він.
Підхопившись на ноги й ледь не спіткнувшись об скинуті в купу припаси, шаарн кинувся до полонянки. У його очах палала чиста, неприхована лють. Уражена гордість палила його зсередини — судячи з спотвореного обличчя, глузування полонянки стали для нього кінцем світу. Впавши на коліна поруч із Мейрою, Вріск вихопив із піхов короткий обсидіановий кинджал.
— Ну-ну. Що, зв’язана ти вже не така спритна? — Він знущально провів плоскою стороною леза по її щоці й злорадно розсміявся.
Мейра лише скривилася. У її гарячково блискучих очах читалося шалене бажання розірвати цього виродка голими руками, але вона не відвела погляду, виклично дивлячись прямо на ворога.
— М-м-м… а я все ще відчуваю це, — прошепотіла вона, прикушуючи розбиту губу й із садистським задоволенням прикриваючи повіки.
— Що? Що ти там відчуваєш, мерзенна кхіртана?! — верещав Вріск.
— Як що? — з удаваним здивуванням видихнула ельфійка. — Як мій кинджал із вологим хрускотом входить у твоє плече… Як я повільно ріжу твою плоть… А твої крики — найкраща насолода для моїх вух.
З первісним риком вона так різко кинулася вперед, що Вріск від несподіванки відсахнувся й безглуздо плюхнувся на дупу. Однак уже за мить він підхопився, у сліпій люті заносячи кинджал над її головою.
— Досить! — гаркнув Дорхаар, залізним хватом перехопивши зап’ястя напарника в повітрі. — Поки не повернеться командир, з неї не впаде жодної волосини. Не випробовуй моє терпіння, Вріск.
— Але… але! — заметушився той, задихаючись від гніву. — Як ти дозволяєш цій вірнянці так з нами розмовляти?! Вона в полоні, але нас ні на грош не ставить!
Його руки тремтіли від напруги. Повернувшись до Дорхаара, він пронизливо завищав:
— Давай просто відріжемо їй цей клятий язик!
Дорхаар лише втомлено закотив очі. Тим часом Вріск, не чекаючи відповіді, грубо вчепився вільною рукою в щелепу Мейри, намагаючись розтиснути їй зуби.
— В ім’я Абіса, що тут відбувається? — раптово розрізав темряву тунелю низький, владний голос.
— Хардін… — Вріск миттєво обернувся; його голос затремтів і зірвався на напівшепіт. — Вибачте, командире, але… вона проявила неповагу!
— Я не хочу слухати твоє скиглення, — різко обірвав його Хардін, виходячи з тіні. — Досить. Нам час. Я перевірив північні проходи. Монстрів немає, але там бродить загін ферродінів.
— Неприємна справа — тинятися біля кордонів коротунів, — похмуро буркнув Дорхаар, нахмурившись. — Це може стати проблемою.
— Усе під контролем. Вони просто прочісують тунелі, як і ми.
Дорхаар підняв брову. На мить замислившись, він кинув:
— Навряд чи їм сподобається, що ми топчемо їхні землі. Може, варто перечекати?
— Ні, — відрізав Хардін. Очі командира недоброзичливо блиснули в темряві. Різким помахом важкого плаща він подав знак вирушати.
Дорхаар неспішно підійшов до Мейри. Важко зітхнувши й дивлячись на полонянку з абсолютною байдужістю, він кинув:
— Вставай. Нам час.
— Куди ви мене ведете? — напівпошепки промовила Мейра. — Якщо мені й доведеться померти, я хочу знати, де саме!
— Не змушуй мене тягнути тебе силою. Мені б цього не хотілося, — рівним тоном відповів Дорхаар, дивлячись ельфійці прямо в очі.
— Ні, спочатку відповідай! — з викликом заперечила вона.
Хоча її міцно зв’язані руки ледь тремтіли, а в горлі стояв задушливий клубок, вона щосили намагалася не виказувати слабкості. Так її виховали. Так було правильно.
Дорхаар лише на мить закотив очі й одним невловимим рухом перекинув Мейру собі на плече.
— Що, в ім’я богів, ти робиш?! Відпусти! Відпусти ж мене, виродку!
Борсатися було абсолютно марно. Дорхаар був досвідченим воїном зростом під два метри, з неймовірно широкими плечима й важкими, великими руками, на яких чітко проступала сітка синюватих вен. За бажанням він міг би однією рукою переламати Мейрі всі ребра. Сама ж ельфійка ледь дотягувала до метра шістдесяти п’яти. Її витонченій постаті просто не вистачало сил для опору, а туго стягнуті мотузками зап’ястя й щиколотки позбавляли останніх шансів на звільнення. Залишалося лише змиритися.
— Гаразд... прошу, я піду сама. Відпусти, — приглушено видихнула вона.
Шаарн на мить завмер, а потім таким самим легким, вивіреним рухом поставив полонянку назад на землю.
— Я розв’яжу тобі ноги. Але навіть не думай робити дурниць. Зрозуміла?
— Так-так, — швидко кинула Мейра, опустивши погляд. — Ніяких дурниць.
Дорхаар мовчки опустився перед полонянкою на одне коліно й точним рухом перерізав пута на її щиколотках.
«О, яка насолода…» — промайнуло в голові Мейри. Її ступні майже заніміли, а глибокі синюваті борозни від грубих мотузок боляче впивалися в ніжну шкіру. І нехай це був лише крихітний перепочинок, на мить ельфійку накрила хвиля п’янкого полегшення.
— А тепер іди вперед. Я піду слідом, — рівно промовив шаарн, підводячись. — І пам’ятай: посмієш щось витворяти — мені доведеться тебе вдарити.
Мейра коротко кивнула. На якусь частку секунди їй раптом здалося, що цей здоровань — такий самий заручник обставин, як і вона сама. Він зовсім не був схожий на тих божевільних садистів, якими жриці лякали дітей у Зільнарілі. Та й цей писклявий Вріск, хоч і намагався неодноразово залякати її погрозами, до справи так і не перейшов. А їхній командир, Хардін, і зовсім залишався загадкою. Він жодного разу не обмінявся з нею ні словом, тримався відсторонено і завжди здавався зануреним у важкі думки. Ніби щось невпинно мучило його зсередини. Але що саме — Мейра поки що не могла зрозумiти. Через кілька годин виснажливої подорожі загін виринув із вузького, звивистого тунелю у колосальний підземний зал. Його склепіння губилися високо в темряві, здавалися нескінченними. Якби не велетенські колони з мерехтливих самоцвітів і вологих сталагмітів, по яких безперервно стікали дзвінкі краплі води, це місце можна було б легко прийняти за гірський пейзаж на поверхні в ясну ніч.
«Дуже гарно. Я ніколи не відходила так далеко від дому, — зачаровано подумала Мейра, оглядаючи неосяжні простори.