Розділ:2

«Дідько», — промайнуло в її голові.

Плавно, з вивіреною до міліметра обережністю, вона вислизнула з води на берег. Жодного сплеску. Натягнувши туніку та штани на вологе тіло, Мейра злилася з нерівним каменем печерної стіни, перетворившись на безмовну тінь.

— Ха-ха! Ти справді віриш, що їхній загін досі нишпорить десь тут? — різкий, до скреготу в зубах писклявий голос розірвав підземну тишу.

— Я впізнав це дівчисько, — глухо озвався другий голос. — Це сестра Наяри. Жриця проклятих вірнів.

Кроки наближалися, відлунюючи низьким гулом крізь кам'яні склепіння. Вигнувшись із первісною грацією дикої кішки, Мейра потягнулася босою ногою до каменя, вправно підхопила пальцями ноги руків'я кинджала й підкинула його просто собі в долоню. Притиснувши рятівну сталь до грудей, вона завмерла, ловлячи кожне слово.

— Хардiн, якби ми захопили те дівчисько живою... ти розумієш, яку владу ми б мали? — вів далі другий. — Вони б пішли на будь-які поступки, якби знали, що вона в нас.

— О! — пожвавішав третій, нижчий голос. — А що, як ми заберемо труп, а її клинок відішлемо жрицям? Скажемо: «Віддайте нам наші землі, або дівчиську кінець!»

— Ідіоти, — втрутився грубий, владний голос. — Вони б тільки зраділи, що ще одна спадкоємиця здохла, розчистивши їм шлях до влади. Мене турбує інше.

— Що саме? — пропищав перший.

Від цього звуку щелепи Мейри звело судомою, ніби терпкий сік підземної шипшини залив їй язик.

— Мене турбує, чия це робота. Якби це були кхрели, від дівчиська не залишилося б нічого, крім обгризених кісток і шматків плоті — підземні потвори не кидають свою здобич. Її прикінчили чисто. Методично.

— А-ха-ха, думаєш, свої ж встромили їй ніж у спину?

Різкий ляскіт дошкульного ляпаса луною прокотився печерою.

— Пельку закрий. Ти надто шумиш. Свої ж її вбили — це безперечно. Рана вузька, від кинджала. І моє чуття підказує, що той, хто пустив їй кров, досі нишпорить десь поблизу.

Вороги були вже страхітливо близько. Писклявий намагався перейти на шепіт, але його мерзенний фальцет раз у раз проривався крізь шипіння:

— Якщо вона тут... значить, далеко не втекла.

— Очевидно, — гмикнув другий. — Труп ще теплий, кров навіть не згорнулася. Якщо це вірнська дівка, ми зможемо добряче з нею розважитися...

Ще один важкий удар змусив писклявого жалібно зойкнути й замовкнути.

— Повторюю востаннє для тупоголових, — просичав ватажок. — Налякаєш дівчину — і я вирву тобі язика.

— Пробач... — його голос жалюгідною луною розчинився в темряві.

— Наша мета — знайти її. Що, як жриця сама пустила їй кров і тепер шукає вихід? Король Кіліан обсипле золотом того, хто принесе йому голову вбивці його брата! Вона не могла просто щезнути. Ступайте тихо.

— Так, так... Б'юся об заклад, вона забилася в якусь щілину і тремтить від страху, ха-ха...

— Ш-ш-ш!

Мейра втиснулася в північну стіну печери. Вузька, роз'їдена вологою ущелина виявилася саме там, де треба, — її гнучке тіло без зусиль ковзнуло в рятівний розлом. Вона чула, як незнайомі голоси блукають буквально за кілька кроків. Спорядження, залишене нею на валуні біля озера, було єдиним, що могло видати її присутність.

Мейра затамувала подих. Порожні кам'яні склепіння жадібно ловили найменший шурхіт, спотворюючи звуки й розсіюючи їх у лякаючій луні, що множилася навколо.

«Тільки б не втрапити їм до рук», — єдина думка пульсувала в її скронях.

Обережно, дюйм за дюймом, вона задкувала глибше в розщелину, прагнучи повністю розчинитися в непроглядній темряві. Намацуючи невидимий шлях, Мейра перенесла вагу на праву руку й необережно сперлася на вапняковий сталагміт.

Він виявився крихким.

Із неприродно гучним, сухим хрускотом камінь тріснув і обсипався на землю. У напруженій тиші тунелю гуркіт пролунав, мов гірська лавина.

«Дідько!» — подумки вилаялася втікачка, відчайдушно балансуючи на нерівній підлозі.

Мейра чудово бачила в темряві, але всепоглинальне виснаження та страх узяли своє: вона припустилася фатальної, безглуздої помилки.

— Я чую! — верескнув писклявий голос. — Я чую якийсь шум!

— Тихо, — владно скомандував ватажок. — Перевіряємо разом. Хай там підземний звір чи кровожерливий кхрел — будьте напоготові.

Він приклав палець до губ, вимагаючи від загону абсолютної тиші, і скупим жестом наказав їм стати півколом навколо тієї самої ніші, де ховалася Мейра.

— Дивіться! Кольчуга! — хрипко вигукнув другий воїн. — Дівчисько точно десь тут!

Обережно, краєчком ока, Мейра визирнула з-за кам'яної колони, що зрослася зі стелею. Сфокусувавши зір у темряві, вона нарешті чітко розгледіла своїх переслідувачів.

Троє шаарнів — представників жорстокого племені підземних воїнів. Усі вони вирізнялися височезним зростом і характерним блідо-зеленуватим, мертвотним відтінком шкіри.

Ватажок явно належав до шляхетного роду. Його важкі шкіряні чоботи, оздоблені сталевими та малахітовими візерунками, тьмяно поблискували в темряві. Обличчя було суворим і мужнім, чорне волосся зібране у хвіст, а очі — настільки темними, що не відбивали навіть проблиску світла.

Його плечі огортав розкішний чорний плащ, тканина якого мерехтіла від вплетених у неї біолюмінесцентних спор печерних грибів. Комір прикрашало довге, смоляно-чорне пір'я камуелів — сліпих підземних стерв'ятників.

Тільки божевільні та видатні воїни наважувалися кинути виклик чотириметровим потворам, чиє цінне оперення виростало лише в період гніздування. Носити таке пір'я вважалося ознакою виняткової доблесті.

Другий шаарн, кремезний чоловік у дорогих, міцних обладунках, випромінював загрозу загартованого в боях розбишаки. Жахливий, потворний шрам перетинав його обличчя по діагоналі. Воїн був сліпий на одне око, але друге горіло холодним, пронизливо-синім світлом, пильно скануючи темряву.