Розділ:

— Нам потрібно повертатися, Мейро, — голос Даори здригнувся від ледь прихованої тривоги. — Ми маємо відпочити. Не можна так довго залишатися в темряві, інакше втома притупить пильність — і нам кінець.
— Невже доблесна Даора боїться жалюгідних гоблінів? — губи Мейри викривила зневажлива посмішка.
Даора знала: за цією показною, отруйною зухвалістю ховалися лише застарілий біль і невгамовна жага помсти, що випалювала Мейру зсередини.
— Ні, Мейро. Я вбивала ще тоді, коли тебе навіть на світі не було. Чи ти своїм гострим язиком намагаєшся мене спровокувати? — крикнула Даора, повільно поклавши долоню на руків’я кинджала.
— О, не думала, що так легко намацаю твоє болюче місце, — уїдливо кинула Мейра, не відводячи від неї холодного погляду. — І якщо вже в тебе сверблять руки перерізати мені горло, то звинувачуй у цьому не мене. Звинувачуй власну боягузливість і нікчемність.
Даора нервово ковтнула й прибрала руку від зброї. Напасти на Мейру тут, у бездонних глибинах Підзем'я, було б безглуздям. Дзвін сталі неодмінно привернув би кхрелів, а запах свіжої крові міг приманити ще гірших тварюк.
— От і добре, — хмикнула Мейра, задоволено усміхаючись. — Що ж, якщо ти так виснажилася — повертаємося.
Вона промовила це поблажливо, ніби робила величезну послугу. Даора проковтнула образу.
— Дорога буде неблизькою. Ми три дні добиралися до кордонів Ферродинів — і все марно... — Мейра роздратовано глянула на командирку.
— Не забувай, Мейро: ці землі перебувають під владою шаарнів. Ступити на їхню територію — означає підписати собі смертний вирок, — Даора подивилася на супутницю з боязкою надією, що та нарешті приборкає свою запальність і прислухається до голосу розуму.
— Я знаю, — ледь чутно відповіла Мейра. — Тільки з тобою туди все одно немає сенсу йти.
— Що?! — вибухнула Даора, втрачаючи останні залишки самовладання. — Ти, здається, забуваєшся! Це я командую розвідниками та вартою Зільнарила! Це я дала тобі шанс! Якщо ти ще раз дозволиш собі говорити зі мною таким тоном, я тебе вб’ю!
Блискавичним рухом Даора вихопила кинджал і приставила лезо до горла зухвалої дівчини. Вона важко дихала крізь стиснуті зуби, балансуючи на межі. Їй до тремтіння в пальцях хотілося здійснити правосуддя просто тут і зараз, але страх залишитися самій у темряві тунелів стримував її.
— Ну ж бо! — вигукнула Мейра й раптом вибухнула дзвінким, майже божевільним сміхом, що відлунював під склепіннями печери. — Давай! Але ти цього не зробиш. Ти слабка! Сама ти ніколи не дістанешся до Зільнарила!
Даора зірвалася. З лютим вигуком вона щосили встромила кинджал у скелясту стіну на відстані волосини від обличчя Мейри.
— Припини! Припини випробовувати моє терпіння! Так, ти маєш рацію, я не виберуся звідси сама. Але клянуся: щойно ми повернемося, я кину тебе до в’язниці! Я доповім про все Верховній жриці — і тоді подивимося, хто сміятиметься!
— Ти хотіла сказати — старшій сестрі? — насмішкувато парирувала Мейра. — Для такої шанованої жриці, мабуть, нестерпна ганьба мати настільки слабку сестру.
Вона подалася вперед, майже впритул наблизившись до обличчя Даори, і прошепотіла:
— Я впевнена: щоразу, коли ти вирушаєш у патруль, вона молить Богиню, щоб ти більше ніколи не повернулася.
Цей шепіт став останньою краплею.
Нерви Даори не витримали. З глухим риком вона кинулася на Мейру й повалила її на холодний камінь, намагаючись притиснути лезо до її горла. Та Мейра встигла схопитися за кинджал обома руками. Даора тиснула всією вагою, намагаючись здолати опір суперниці, але та не поступалася.
Раптом Мейра різко вдарила Даору коліном у живіт. Та задихнулася й важко впала на каміння, випустивши зброю.
— Бачиш? — виплюнула Мейра, важко підводячись. — Ти нікчема. Твоє місце — подавати келихи в безпечних покоях, а не ходити в глибинні патрулі.
Даора смикнулася, намагаючись дотягнутися до кинджала, але важкий чобіт Мейри притиснув її руку до каміння.
— Не смій! Я сестра Верховної жриці! — задихаючись від болю, прошипіла вона. — Якщо ти завдаси мені шкоди, підпишеш собі вирок! Тебе стратять найжахливішим чином!
Мейра вільною рукою підняла кинджал і навпочіпки опустилася біля обличчя переможеної ельфійки.
— Та невже? Невже ти вважаєш мене настільки дурною, щоб дозволити їм дізнатися правду? — з крижаною зневагою промовила вона.
Даора скрикнула.
— Ми зайшли так глибоко в темряву, що поки я діставатимусь до Зільнарила, підземні тварюки не залишать від тебе й сліду.
Очі Даори наповнилися сльозами тваринного жаху.
— Прошу, не роби цього... За що? За що ти так зі мною?
— О, а ти не знаєш? — Мейра вдала здивування. — Схоже, ти зовсім забула.
— Це через... — почала Даора, але не встигла договорити.
Короткий, безжальний рух — і Мейра смертельно вразила її кинджалом.
Тіло Даори обм’якло. Мейра важко опустилася на каміння поруч із нею, жадібно ковтаючи затхле печерне повітря.
Шляху назад не було. За вбивство сестри жриці їй справді загрожувала страшна кара, але вона не могла відступити. Не могла пробачити той біль, якого завдала їй родина Веліндринів.
— Я знищу вас усіх, Даоро, — прошепотіла Мейра в дзвінку тишу Підзем'я, витираючи з обличчя кров краєм рукава.
Даора була сьомою, останньою дитиною правлячого Дому Веліндринів. Для ельфійки, якій виповнилося сто двадцять років, вона була напрочуд вродливою: важке смоляне волосся, заплетене в товсту косу нижче пояса, і величезні очі кольору найчистішого смарагду.
На жаль, за цією чарівною красою не ховалося ані гострого розуму, ані справжньої хоробрості. А в жорстокій, вічній боротьбі за владу, де сестри безжально змагалися між собою за титул Верховної жриці й трон Підзем'я, такі порожні особи зазвичай довго не жили.
Тремтячими руками Мейра відкоркувала шкіряний бурдюк і зробила жадібний ковток. Та щойно солонуватий присмак крові з її власних губ змішався з водою, її накрила хвиля пекучої, задушливої люті.
З гарчанням вона вихлюпнула воду собі на обличчя, намагаючись змити багряні сліди й липкий жах того, що сталося.
Вона так довго планувала смерть Даори, так ретельно прораховувала кожен крок... І ось усе скінчилося.
Ворог мертвий. Стара образа помщена.
Але чому замість довгоочікуваного тріумфу й спокою всередині зяяла лише чорна, тягуча порожнеча?
— Чорт... Чорт! Чорт! — нестямно закричала Мейра, у сліпій люті жбурнувши порожній бурдюк у скелясту стіну.
Зібравши сили, Мейра насилу підвелася. Вона гидливо відкинула чоботом кинджал Даори — витончену сталеву іграшку з оздобленим самоцвітами руків’ям — і, не озираючись на тіло, рушила геть.
Позаду залишилися три виснажливі доби шляху.
Спочатку Мейра не планувала наближатися до кордонів шаарнів так близько, але патрульний загін із дванадцяти вирнів ішов надто щільним строєм. Їй чималих зусиль коштувало переконати Даору розосередити групу різними тунелями, щоб нарешті залишитися зі своєю жертвою наодинці.
Тепер залишалося лише молитися, щоб Богиня не приготувала їй нових жорстоких випробувань.
Потрапити до рук шаарнів означало швидку й неминучу смерть. Щоправда, з огляду на становище Мейри це був далеко не найгірший фінал. Вирни в її рідному місті славилися своєю жорстокістю та моторошною схильністю до тортур, тож перспектива швидкої загибелі навіть здавалася їй дивним полегшенням.
Пройшовши близько двохсот метрів, втікачка завмерла перед роздоріжжям кількох тунелів.
Увесь шлях сюди її розум застилала кривава пелена помсти, і тепер вона з крижаним жахом усвідомила: вона зовсім не пам’ятає, який із цих шляхів веде назад до Зільнарила.
— Заспокойся, Мейро, — гарячково прошепотіла вона в темряву, обхопивши голову руками. — Ти впораєшся. Ти мусиш вижити, щоб стерти рід Веліндринів на порох... За весь той біль... за приниження... Зосередься!
Але думки металися диким роєм, налітаючи одна на одну, і приборкати паніку здавалося майже неможливим.
«Треба зробити привал. Треба поспати, — нарешті вирішила вона, намагаючись вирівняти дихання. — Як би огидно мені не було це визнавати, але мертва Даора мала рацію. Якщо я не відпочину, просто загину тут».
Обравши центральний тунель, Мейра почала спускатися й невдовзі опинилася в по-справжньому чарівному місці.
Величезна підземна ущелина мерехтіла розсипом люмінесцентних сталактитів, що звисали зі склепінь крижаними шпилями. Краплі води, що зривалися зі скель, розбивалися об гладь безкрайого підземного озера, видзвонюючи чарівну, заспокійливу мелодію.
Та ця краса приховувала пронизливий холод, що віяв від темної озерної води.
«Як же мені хочеться розпалити вогонь», — із тугою подумала Мейра, мимоволі здригнувшись.
Але ризик був надто великим. У Підзем'ї будь-який проблиск світла чи запах диму був запрошенням на бенкет для тварюк, які терпляче чекали чужої помилки в темряві.
Та кров Даори все ще залишалася на шкірі, стягуючи її й завдаючи дискомфорту.
Окинувши поглядом цей похмурий, холодний зал, такий схожий на її власну понівечену душу, Мейра прийняла рішення.
Вона має увійти в крижану воду.
Змити з себе чужу кров.
І остудити пекучу лють, що отруювала серце й затуманювала розум.
Не поспішаючи, наче кожен рух тепер вимагав від неї величезних зусиль, Мейра розстебнула тугий пояс. Важка шкіряна перев’язь із глухим стуком упала на каміння. Слідом на підлогу ковзнули обтислі штани з тонко виробленої шкіри, вишиті мерехтливими в темряві шовковими нитками.
Із тихим зітханням Мейра стягнула через голову кольчугу з вороненої сталі, яка весь цей час мертвим тягарем тиснула на плечі, натирала шкіру крізь вологу нижню туніку й ускладнювала дихання.
Скинувши важкі чоботи, вона ступила босими ногами на голий камінь. Пронизливий мороз миттєво пройняв її наскрізь, піднявшись від ступнів аж до потилиці. Це різке, пробуджувальне відчуття ніби повернуло її до тями, принісши довгоочікуваний спокій і трохи ясності в думках.
Мейра повільно ступила в озеро.
Вода виявилася крижаною, майже пекучою, але саме цей мороз остаточно повернув її до реальності. Зайшовши по груди, вона відкинулася назад, дозволяючи воді прийняти вагу її втомленого тіла.
Повністю розслабившись, вона лягла на спину, віддаючись заспокійливій темній невагомості. Її довге білосніжне волосся розпливлося по чорній гладі, погойдуючись у такт ледь помітній рябі, мов мільйони найтонших сріблястих павутинок.
Вона заплющила очі.
«Я відчуваю, як спадає жар у голові, — промайнуло в її свідомості. — Хаотичний рій думок затих, залишивши по собі лише дзвінку порожнечу. Порожнечу, схожу на відлуння крапель, що падають у темряві.
Я нічого не відчуваю...
Нічого, крім крижаної води, що обпікає шкіру, і нестерпного вогню, який розриває моє серце.
Іноді мені здається, що навіть вічна мерзлота не здатна остудити цей біль. Я так довго жила з ним, що він став частиною мене».
Заплющивши очі, Мейра дозволила холодній воді огорнути її, але свідомість уже ковзала крізь час, відносячи її в минуле — туди, де залишилися єдині теплі спогади, які все ще зігрівали її понівечену душу.
...Холод печери змінився картиною нічного міста.
Сталактити мерехтіли над просторими терасами.
— Негоже вночі залишати свою господиню, Мейро. Ти ж знаєш: за статутом я маю негайно покарати тебе й під конвоєм повернути до покоїв. Що ти тут робиш? — із темряви долинув глибокий, оксамитовий голос.
Із тіні ступив Раель — командир варти внутрішнього двору й особистий охоронець господині Еліри.
Високий, статний, із густим смоляним волоссям, туго стягнутим на потилиці у складне, вишукане плетіння. Але головною його зброєю були очі — пронизливо-фіолетові, з вузькими зміїними зіницями. У них було щось гіпнотичне, хижо-магнетичне, здатне зводити з розуму і простих служниць, і шляхетних дам.
Навіть форма сиділа на ньому зухвало бездоганно. Поверх щільної чорної тканини його торс облягала вишукана кольчуга з вороненої сталі, кожна ланка якої була підігнана бездоганно, підкреслюючи ширину плечей і талію. Суворий оксамитовий плащ асиметрично спадав лише з лівого плеча, залишаючи праву руку вільною для меча, і застібався на грудях важкою срібною пряжкою.
— Я просто дивлюся на нічне місто, Раелю. Чи мені вже й це заборонено? Господиня давно спить, а я просто хотіла побути сама.
— Сама? — його губи скривилися в лукавій напівусмішці.
Не давши їй отямитися, він ступив ближче й легко підхопив Мейру на руки.
— О Богине... Як же я за тобою скучив.
Мейра, ледь стримуючи щасливу усмішку, кокетливо відсторонилася саме в ту мить, коли він хотів її поцілувати.
— Ей, ти чого? — Раель жартома насупив брови й удав ображеного. — Невже моя маленька Мейра зовсім за мною не сумувала?
— Дурнику... Звичайно, сумувала. Я так на тебе чекала! Де ти пропадав ці два дні? Я тебе всюди шукала...
— Мене терміново відправили з ударним загоном прочісувати нижні тунелі. Пробач, що навіть не попрощався. Усе сталося надто раптово, — його голос здригнувся від ніжності, коли він лагідно провів пальцем по її підборіддю.
— Я так втомилася, Раелю, — слова вирвалися самі собою, а на очі навернулися сльози. — Я так втомилася від того, що ми не можемо бути разом. Втомилася ховатися, наче злочинниця, втомилася бути безправною рабинею. Я хочу належати тобі без залишку, а ти — мені! Що буде, якщо нас спіймають? Що, якщо вони вирішать нас розлучити?!
— Тоді я помру, — твердо відповів він, без жодного сумніву. — Але перестань думати про погане. Ми слуги цього Дому. Така наша доля. Ми мусимо коритися...
— Але я не хочу! — відчайдушно вигукнула Мейра.
Раель одразу прикрив її губи широкою долонею й тривожно озирнувся в темряву двору.
— Тихо... тихо, кохана. Чи ти вирішила наблизити день нашої загибелі? — прошепотів він із м’якою, але напруженою усмішкою.
Вона прибрала його руку.
— Ні. Просто я хочу бути з тобою по-справжньому. Раелю... давай утечемо.
Мейра вчепилася тонкими пальцями в жорсткі ланки його кольчуги з такою відчайдушною силою, що зламала ніготь. Їй було байдуже до болю.
— Прошу тебе, давай утечемо звідси!
— Не зараз. Як би сильно я цього не хотів, зараз це означало б вірну смерть для нас обох. Ми маємо все ретельно спланувати. У такій справі не можна припускатися помилок.
— Я знаю, — Мейра трохи примружила світлі очі, намагаючись зазирнути в саму глибину його душі. — Я просто хочу знати... Ти справді хочеш цього так само, як і я?
Раель довго дивився на неї, а потім його погляд потеплішав.
— Годі про плани й страхи, — він обережно перехопив її руку й підніс до губ. — Ходімо. Я дещо для тебе приготував.
Спускаючись гвинтовими сходами, Раель раптом завмер.
Із темряви коридору долинув важкий, шаркаючий крок.
— Чекай тут, — прошепотів він, майже не ворушачи губами. — І ані звуку. Я перевірю.
Він безшумно розчинився в тінях, залишивши Мейру на самоті. Вона затамувала подих, прислухаючись до гулкої тиші палацових переходів.
— Командире! — почувся приглушений голос. — Я закінчив обхід дворів, усе спокійно. У північному секторі чисто, слідів проникнення немає, але ворота потребують ремонту — завіси заіржавіли.
Раель, судячи з голосу, стояв до Мейри спиною.
— Добре, Вандире. Дякую. Я перевірю південну сторону, — відповів він підкреслено рівним тоном, не видаючи жодної емоції.
— Командире, а ви хіба не перевірили південну сторону? — вихопилося у вартового.
Його голос був приглушеним, а від його подиху тхнуло міцним кислим елем.
Раель блискавично вихопив меч. Сталь жалібно дзенькнула, розтинаючи повітря.
— Ти вирішив, що можеш мною командувати, собако? — прогарчав він.
У голосі не було крику — лише крижана, смертельна погроза.
Вандир зблід, його очі від жаху округлилися.
— Пробачте... Винний... Здурів! — забелькотів він, задкуючи.
Раель підійшов майже впритул, погрожуючи йому мечем.
— Ти вирішив, що можеш пити на посту? Ти вирішив учити мене, що я маю робити?!
Вандир затремтів усім тілом.
— Прошу вас... пробачте! Я ідіот, нічого не тямив!
Раель, стримуючи гнів, що клекотів усередині, повільно опустив меч. Він розумів: вартовий не винен у його особистій люті. Його гнів народжувався з безсилля — з усвідомлення того, що він, досвідчений воїн, приречений бути лише ланцюговим псом, здатним виконувати чужі накази.
— Іди, — прошепотів він, майже не розтискаючи зубів. — І якщо я ще раз побачу тебе п’яним, більше не витрачатиму слів.
Він демонстративно відвернувся.
Вартовий, переляканий до нестями, низько вклонився й, спотикаючись, кинувся геть у глибину палацу.
Шурхіт гравію, що зірвався в пітьму печери, безжально вирвав Мейру з обіймів спогадів. «Прокляття», — промайнуло в її думках.