Розділ 10

— Ви викликайте у мене дивні емоції принцесо – неочікувано промовив Роберт.

— Надіюсь не негативні – з усмішкою відповідаю, відчуваючи як починаю червоніти.

Ми йшли вузькою стежкою, то ж час від часу наші руки доторкались і що разу моє серце готове було вистрибнути з грудей.

— Вони також присутні – кинувши на мене погляд, промовляє Роберт.

Дихати стає все важче, від його погляду моментально стало жарко, хоча на вулиці прохолодна ніч. Я старалась не дивитись у очі, адже знову зможу потонути у них.

Стежка привела нас до маленького будиночка, який із середини випромінював синє сяйво, яке через віконця пробивалося на зовні.

— Пам'ятайте, тільки щире бажання зможе врятувати. Мейстер зможе прочитати вашу душу, дізнатись що заховано у ній – його слова викликають у мене паніку, якщо зараз розкриється правда, що я ніяка не принцеса, що тоді зі мною буде?

— Мейстер, уміє читати думки? – стурбовано запитую, зупиняючись за декілька кроків від будиночка.

— Таких майже не залишилося, у нашому краї не має жодного хто б володів таким умінням. Мейстер читає емоції та може дізнатися наміри, хороші чи погані – ці слова мене заспокоюють.

— А яка магія у вас – розвертаюсь обличчям до Роберта, та дивлячись у очі запитую.

Нахиливши голову в бік, він знову вивчає мене. Це вже не так сильно злить, але мені цікаво для чого він це робить.

— Якщо ви досі цього не дізналися, то й зараз не слід запитувати – серйозним тоном провив Роберт, та пішов до будинку.

Я поспішила за ним, та у душі стало сумно від його відповіді, не вже так важко було відповісти.

Перед нами відчинилися двері, де стояв молодий хлопець із чорним кучерявим волосся, яке спадало йому майже до носа. Сині очі розглядали нас із цікавістю, та ніби щось прочитавши, він вклонився й жестом руки запросив нас у середину.

Спочатку я подумала що це помічник, адже у фільмах Мейстри завжди старенькі або дорослі чоловіки, а це зовсім ще дитина.

Синє сяйво виявилися вогнем, який горів посеред маленької кімнати, та від нього не було тепла, це було більше схоже на голограму ніж на справжнє полум'я.

— Чим я можу вам помогти? – запитує Мейстер, я ж кидаю швидкий погляд на Роберта.

— Це твоя подруга, я не маю до неї жалості – спокійно проявляє Роберт.

— Моїй подрузі, тобто служниці погано. Ми їхали у кареті їй стало зле, а потім вона знепритомніла і не приходить до тями. Ви зможете їй допомогти, прошу вас – поки я розповідала ніби заново переживала ті ж самі емоції.

Майстер декілька секунд просто мовчав, та дивився на вогонь. Мені здалось що він й не слухав мене зовсім.

— Я не можу прочитати ваші емоції. Щось їх блокує для мене, а значить допомогти не можу – не дивлячись на мене промовляє.

— Я не знаю чому ви не можете цього зробити, але про допомогу завжди просять ті кому хтось не байдужий. Якщо ми зараз тут, то хочемо допомогти Нелі. Прошу вас, допоможіть нам – не стримую своїх емоцій, по щічках пробіглись перші крапельки сліз.

Роберт підійшов до мене та взявши за руку повів до виходу.

— Який ви Мейстер, якщо залишите помирати невинну дівчинку – на останок кричу йому, та починаю голосно плакати.

Роберт сильніше стискає мою руку, та веде геть, а мене це так злить. Ця награна ввічливість, правильний етикет, а насправді всім байдуже одне на одного. Зупиняюсь і він також зупиняється.

— Принцесо, ходімо – стальним тоном промовляє, я ж підходжу і заглядаю у його очі.

— Зробіть що не будь – через тремтіння ледь вимовляю свої слова.

— Це не в моїх силах, я не вмію лікувати принцесо. Вам краще це знати – ці його натяки мене злять.

— Що саме я повинна знати? Ви вже не вперше на щось натякаєте, кажіть прямо – не стримую емоцій, моя подруга помирає, Мейстер відмовляється лікувати, а тут ще він із дивними натяками.

— Те чим займалася ваша сімейка. Ви хоч вивчали історію, у вас люблять усе перекрутити у свою сторону. Та найстрашнішого вчинку вашій сім'ї не змити. Це весілля можливо закінчить війну, але з пам'яті ваші вчинки не зникнуть – у його голосі було стільки злості та болю, в очах стільки емоцій, та я не уявляю що зробив рід Браун, що на них так реагують.

По дорозі до готелю ми йшли мовчки, я не знала що сказати, а питати не хотілось. Здавалось ще одне запитання і він вибухне від злості, тож я одразу побігла до Нелі.

Вона все так же спала, я вирішила не гаяти часу, в'язала миску із водою, порвала одну з суконь на клаптики. Намочивши їх я стала розкладати по її тілу, одночасно молилася, щоб це допомогло.

— Прошу Нелі – взявши її гарячу руку промовляла, та дива не сталося.

Я продовжувала сидіти, та змінювати ганчірки, вони швидко ставали теплими, тож міняти їх доводилося часто.

— Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ. – згадалися слова із вірша, які так підходять Нелі.

Вона моя єдина подруга, єдине сонечко яке світило мені у цій темряві. З моїх очей безперервно течуть сльози, очі вже печуть від втоми, але серце не дозволяє їм замкнутись ні на секунду.

Майже засинаючи я почула як у кімнату хтось зайшов, піднявши свій погляд я побачила Мейстера із Робертом. На душі заявилась надія, я встала даючи йому доступ до Нелі, та перевела вдячний погляд на Роберта.

Мейстер промовляв дивні слова, раз за разом повторював одну й ту ж фразу, ніби молитву або закляття.

— До ранку вона прокинеться – його слова настільки мене розвеселити що я не стрималась та обійняла принца.

Його ошелешений погляд говорив сам за себе, тож я швидко відійшла на декілька кроків.

— Вибачте – промовила та вклонившись пішла до Нелі.

Вона вже не була такою гарячою це неабияк заспокоювало мене, тепер можна й поспати.

Майстер пішов, а йому навіть не подякувала. Тож вирішила наздогнати його та висловити слова вдячності, все-таки він повернувся та врятував її.

Вибігши у коридор я побігла до виходу, та Мейстера вже там не було, а за столом сиділи п'яні чоловіки. Невже у такому закладі де зупиняються принци із принцесами можуть випивати? Та з вигляду їхнього одягу вони не прості громадяни, а також із знатних родів.