Розділ 9

Дивлюсь як Нелі садять на коня, а тоді прив'язують мотузками, щоб вона ненароком не впала. Вона зовсім на ніщо не реагує і мене це дуже лякає.

— Все буде гаразд – вириває мене із дурману відчаю Роберт. Він виглядає спокійним, ніби нічого страшного або бентежного не відбулось. Звісно це ж не його другові зле.

— Надіюсь – тихо промовляю, та заглядаю у карі очі, які знову розглядають мене. Вивчають, можливо я не схожа на принцесу, тому він так дивитися. Та запитати цього я не можу.

— Ходімо, потрібно ще попередити Мортема, що ти їдеш з нами – киваючи у бік коня, який також нас розглядає нас із цікавістю, промовляє Роберт.

Помалу підходжу до Мортема, доторкаюсь кінчиками пальців до гладкої шерсті. Страху перед ним немає, ніби щось у середні знає, що кінь не нашкодить мені.

— Вона їде з нами друже – звертається до коня Роберт, на що кінь мене знов обнюхує та встає на коліна, щоб я залізла на нього.

— Навіть так, що ж, радий вам повідомити принцесо. Ви перша після мене, кого він дозволив на собі везти – ці слова викликають у мене усмішку, і я гладжу Мортема за вушком.

— Дякую – шепочу коневі, та сідаю йому на спину. У сукні із трьома під'юбниками, це робити дуже не зручно, але у мене виходить. Передчуваю цю поїздку я запам'ятаю надовго.

Мортем встає й мені на секунду стає лячно, я вперше буду їхати на коневі. Роберт одним рухом заскакує, і я опиняюся між його руками, притиснутою спиною до його гарячого тіла. Можливо у нього також температура? Та така близькість заставляє моє серце битись дуже сильно та гучно, здається Роберт його також чує.

— Ви ж самі хотіли на коня, тож приємної поїздки – тихенько промовляє мені на вушко, від чого мурашки вже танцюють на моїй шкірі.

Ми починаємо свій шлях, спочатку Мортем йшов не дуже швидко, та з кожною наступною хвилиною він збільшував швидкість. У деяких моментах мені здавалося моє серце вистрибне, мої руки впирались у шию коня, але я не тиснула просто трималась. Подумки я молилась, щоб Нелі доїхала цілою, адже тут трясло ще сильніше ніж в кареті.

Всю дорогу ми їхали мовчки, у мене настільки перехоплювало подих, що сказати хоч слово я не могла. Це настільки прекрасно, що я жалію про те що не у минулому житті я цього не робила.

В один момент коли Мортем знову набрав швидкість, я розставила руки у сторони та просто насолоджувалась поїздкою.

— Ми майже на місці принцесо – грубий голос виривав мене із думок.

— Лікар допоможе? – хвилюючись запитую.

— На все воля Великого Азіла – відповідає Роберт, та ненароком торкається моїх пальчиків, це тривало менше ніж секунду, а моє серце стиснулось від приємного хвилювання.

Ми зупиняємося біля дерев'яного будинку, схожого на готель та навіть вивіска схожа, тільки я не розумію мови. Ці символи здаються мені знайомими, але де я могла їх бачити. Вони не схожі на жодні які я коли-небудь вивчала, або просто цікавилась.

Нелі на руках заносять у середину, а я чекаю поки спочатку злізе Роберт та допоможе зробити це мені.

Він подає мені руку, та коли я вкладаю свою долоню в його, мене наче током пробиває, я переводжу свій погляд йому в очі, і тону в них. Знову не можу відвести погляду, ніби невідома сила тримає мене у полоні.

— Ви вперше скакали на коні? – не відриваючи погляду запитує.

— Так – тихенько відповідаю, та намагаюсь вдихнути повітря, але чим більше я вдихаю, тим менше його надходить.

Роберт одним рухом знімає мене з коня. Ноги настільки ослабли та задеревіли, що стояти на них я не могла. Тому щоб не впасти, я схопилась за його руку, чим викликала ще більше тремтіння у своєму тілу.

— Вибачте, я не можу стояти. Шлях був занадто довгий – не дивлячись у очі промовляю, та пробую заробити декілька кроків, відпустивши його руки.

Йти дуже важко, але я стараюсь. Здається що ноги не мої, та все ж мені вдається не впасти поки ми заходимо у середину.

Тут також все із дерева, стійка адміністрації де стоїть чоловік із смішними вусами. По іншій стороні стоять довгі столи та дерев'яні стільці. Виглядає все дуже красиво, та найбільше мене зацікавило дзеркало яке висіло на одній із стін. Тож не гаючи ні секунди, поки Роберт пішов до адміністратора чи як він там правильно у них називається, я підійшла до дзеркала.

Заплющивши очі, я декілька секунд налаштовувалася відкрити їх, та поглянути на себе. Було страшно побачити чуже обличчя, та все ж краще знати правду.

У відбитті на мене дивилась я, полегшено видихаю. Зачіска правда у мене виглядала не дуже, але зважаючи який шлях ми проїхали, вона ще красива.

— Жалієте зіпсовану зачіску? – підійшовши ззаду запитує Роберт.

— Вона найменша моя проблема, проведіть мене до Нелі – обертаючись відповідаю, та дивлюсь всюди тільки не у очі.

— У вас окрема кімната, у вашої служниці простіша, ви не звикли до таких умов – його слова мене злять, звідки йому знати до яких умови я звикла.

— Я буду біля Нелі, якщо умови там погані, нехай її перенесуть у мою кімнату – промовляю та все-таки дивлюсь в його очі, він знову з цікавістю мене розглядає ніби намагається щось дізнатися.

— Ви на всіх так дивно дивитесь? – не витримую та запитую, емоції на його обличчі змінюються. Здається він не очікував такого запитання.

— Ви особлива – його слова викликали у мені дивні відчуття.

Роберт провів мене у кімнату, та за декілька хвилин на моєму ліжку лежала Нелі. Вона була блідою, важко дихала я не розуміла що з нею сталось.

Лікар давав їй різні настоянки, та слава богам не намагався випустити їй трішки крові. Я дивилась як вона спить, але не дозволяла цього собі.

— Я поряд – тихенько промовляю та беру її за руку, вона дуже гаряча.

Так не піде, потрібні сильніші ліки. Вирішую йти на пошуки лікаря, та вийшовши у коридор, розумію що не уявляю де його шукати.

Вирішую запитати адміністратора, тому швидко йду до нього. Він якраз приймає гостей, які розплачуються дивними монетами, я спостерігаю за цим і знову ловлю себе на думці, як я потрапила сюди?