Розділ 8

— Красивий – мрійливо промовила Нелі, це викликало у мене щирий сміх. Від чого дівчина одразу ж почервоніла.

— Вибачте Ваша Величносте – ховаючи погляд говорить. Мене це ваша Величносте вже трохи нервує.

— Нелі, що мені зробити, щоб ти називала мене на ім'я? – спокійно запитую, та дивлюсь як дівчина червоніє ще більше.

— Як вас називати Ваша Величносте?

— Мейрі – якщо це моє нове життя, то й ім'я повинно бути іншим. Та я все одно надіюсь, що колись повернусь до дому.

— Як накаже Ваша Величносте – весело промовляє Нелі.

Не встигаю відповісти, як до нас забігає розлючена фрейліна. Напевно Діольський дуже сильно її розгнівав, ще трішки і вона зможе спопеляти поглядом.

— Тобі пощастило, що я змогла все пояснити. Інакше я б.....– леді Леран вказує на мене пальцем, а на її обличчі з'являються червоні плями. Переводжу погляд на Нелі, і бачу сильний страх у її очах. Всі тут бояться фрейліну, не буду брехати я також її побоююсь.

— Нелі, підготуй все. Та за годину до від'їзду зайдете до мене у покої. І ще, наша люба принцесо, поверніться свої покої – віддавши нам накази, вона пішла.

Вже у своїй кімнаті мене не покидав страх, що це все реальність. Це не розіграш, не дивний сон чи затяжна галюцинація, це реальність. Я повинна вийти заміж за невідомо кого, так він досить привабливий, але ми не знайомці одне для одного.

Я дивилась як Нелі швидко збирає спочатку мій одяг, а потім власний. Від допомоги вона відмовилась, та й мені не сильно хотілось. Натомість я продовжувала все обдумувати, і чим більше я думала, тим у сильніший страх себе заганяла.

— Ходімо Ваша Величносте, тобто леді Мейрі – її слова повернули мене у свідомість, і я помітила багато скринь із одягом.

— Куди? – не відриваючи погляду від скринь запитую.

— До леді Леран, вам необхідно поговорити – тихенько відпадає.

Шлях до покоїв фрейліни здавався вічністю, він сьогодні був надто довгий. Чи я просто знесилена застудою, чи можливо Нелі водить мене кругами, адже ми проходили повз стрічку яку я тут недавно залишила.

— Нелі ти заблукала? — зупиняючись запитую.

— Нічого не розумію, ми правильно йшли, але...

— Але – грубий голос, злякав нас обох, ми обернулися, та побачили позаду себе Роберта.

Від подиву я не могла сказати й слова, на розкритій долоні у повітрі крутився дивний камінь. Це магія?

— Що таке принцесо, ніколи не бачила магії? Ах так, ваш король давно заборонив її, як там у вас тепер називають магію? – з усмішкою запитує, та я на це запитання відповіді не знаю.

— Чаклунство – тихенько відповідає Нелі.

Роберт підходить ближче до нас, від чого моє дихання стає частішим. Його погляд знову вивчає моє обличчя, від чого на шкірі з'являються мурашки.

— Ходімо, карета вже чекає вас – вказуючи рукою вперед, промовляє та знову усміхається. Його посмішка наче метелик відчувається десь всередині.

— Ми повинні попрощатися із леді Леран – мов під гіпнозом відповідаю, не знаю чому та я не можу відірвати свій погляд від його очей.

— Тільки не довго, на нас чекає дуже довга дорога – Роберт наче душу мою розгадає, та йде геть.

Ми швидко доходимо до потрібних нам покоїв не промовивши і слова. Я досі під сильним враженнями від побаченого, я точно у іншому світі.

— Де ви ходите? – кричить леді Леран
— Великий Азіл, прошу дай мені сил – промовляє дивлячись у гору, ми продовжуємо стояти мов нашкодивші діти.

— Все що тобі потрібно знати та робити, це підтримувати легенду про своє походження. Нелі тебе всього навчить. Тож поводяться як принцеса, як майбутня королева двох земель. Коли повернеться Кароль, ми зустрінемось і ти виконаєш те, ради чого я залишила тебе в живих – вона вклала стільки емоцій у свої слова, що мені аж лячно стало. Король в курсі. Значить справи дійсно погані.

— А тепер не заставляєте майбутнього короля чекати. Гарної подорожі моя принцесо – із посмішкою промовляє, я дивлюсь як вклоняється Нелі, та у мене залишилось одне запитання.

— Як Гальбрет? – запитую, від чого у леді Леран змінюється погляд.

— З ним усе буде гаразд, наш лікар про нього подбає – ага, хіба зробить із нього також божевільного як і він сам.

На вулиці на нас чекала неймовірної краси карета, червоний колір переплітався із золотим. Двоє неймовірних коней стояли та чекали поки ми сядемо у неї, та мені хотілося роздивитись їх ближче. Тому я зробила крок до них, лакеї які сиділи на своїх місцях, дали дивний наказ коням, після якого вони високо підняли свої морди.

— Дякую – з усмішкою промовляю до лакеїв, вони мені вклоняються, та також усміхаються.

— Сподобались? – грубий голос знову активував швидке серцебиття.

Роберт був на чорному як смола коневі, вони справді доповнювали одне одного. Кінь помалу підійшов до мене та зупинявся на відстані витягнутої руки. Я акуратно підняла руку, та простягала долоньку до його носа, щоб він мене понюхав та познайомився.

— Його звати Мортем – кінь відкликається на своє ім'я, здається він нас повністю розуміє. Мортем із латині значить смерть, йому підходить таке ім'я, але звідки вони знають латинь? Можливо це просто збіг.

— Красиве ім'я, я Мейрі – приклавши одну руку до грудей, я легенько вклонилась до коня, і він притиснув свій ніс до моєї долоні, та почав її обнюхувати. Мені стало дуже лоскотно, і я почала сміятись.

— Ви йому сподобались, та часу у нас наразі для ваших бесід не має, тож запрошую принцесо вас до карети – промовив Роберт, вказуючи рукою на карету, біля якої чемно чекала Нелі.

— Мені також сподобався – з усмішкою кажу, та вклонившись йду до карети.

Серце задається готове вистрибнути від хвилювання, у мене уперше такі відчуття. За вісімнадцять років, я всього декілька разів цілувалась, і не сказати що мені сильно сподобалось, тож я вже готова була зустрічати своє день народження у гордій самотності. Не скажу що мені без стосунків було погано, та дивляться на щасливі пари, мимоволі замислювалась, а чому у мене не так?