Розділ 5

Прокидаюсь з ранку без головної болі, та розумію що пора покидати це місце. Навчання ніхто не скасовував, тож потрібно подякувати за гостинність, та повернутися у звичне життя.

Усміхаюсь та протираю руками обличчя, ліжко тут справді королівське, настільки м'ягке, що спала я сьогодні мов дитя.

Нелі ще не прокинулась, її кімната знаходиться у моїй. Коли я помітила маленьку комірчину з одним ліжком, не одразу ж зрозуміла що це. Я пропонувала спати зі мною, адже ліжко величезне, та дівчина червоніючи відмовилась. Аргументуючи тим, що їй по статусу це заборонено. Дивна вона, знає що я не справжня принцеса, але все одно поводитися зі мною дуже добре.

Тихенько встаю та направляюсь у ванну кімнату. Тут ще досі пахне ваніллю, волосся після купання дуже м'яке та шовковисте, я запитувала що це, але так і не запам'ятала всіх назв.

Вмиваю своє лице, дзеркал тут немає, тож як я виглядаю невідомо. Нічого ось приїду додому та подивлюсь на себе, звичних для мене засобів для догляду за зубами тут не має, а будити Нелі я не збираюся. Тому випивши вчорашнього чаю з м'ятою та ромашкою, я тихенько виходжу у коридор.

— Доброго ранку – тихенько промовляю, коли вартові починають дивно мене розглядати.

Та відповіді не надходить, цікаво у них просто слів не має, чи це так заведено. Та роздумувати про це у мене немає часу, тому я швидко йду геть. Надіюсь усі ще сплять, а то у темницю я більше не хочу. Упевнена леді Леран, мене туди із радістю відправить. На неї я напишу окремий великий відгук, можливо вона гарна актриса, але це не дозволяє їй псувати моє здоров'я.

На мені одягнена та ж сама сукня, вона виглядає чудово, але потрібно буде її повернути. Та спочатку дім.

Я вже декілька хвилин ходжу коридорами, більше схоже на лабіринт якийсь, та нарешті мені посміхається доля, і я помічаю сходи які ведуть у низ.

Дерев'яні сходи були прикрашені візерунками які були вирізьблені на поруччях. Спускаючись мимоволі любуюсь ними, все ж таки тут дуже красиво.

— Леді Мейрі, вам дурно? – схвильований голос, заставив моє тіло здригнувся від страху. Мене помітили, серце дуже швидко забилось у танці страху, долоні стали вологими, а дихання сильнішим.

До мене підійшла жінка, віку як і леді Леран, у схожій сукні тільки у білому кольорі. Світле волосся заплетене у красиву зачіску, на голові красива прикраса. Схоже вона по статусу вища за фрейліну, а хоча я не сильно поки знаюсь на цьому. У її очах читалось хвилювання, вона боялась підійти ближче, а я не знала що відповісти.

— Все добре, захотілось прогулятись у саду – кажу перше що спало на думку, та стараюсь як щиріше усміхнутись.

— Леді Мейрі, це чудове бажання. Коли ви створили протест, та не бажали навіть глянути у бік саду, це сильно ранило моє серденько – з неприхованим сумом промовляла жінка, а я не розуміла як вона не бачить підміни.

— Не хочете прогулятись зі мною? – з усмішкою запитую, все ж я не знаю дороги, а блукати мені не дуже сильно хочеться.

— З радістю, ви не уявляєте як ощасливили мене, ваш батько також зрадіє коли дізнається – беручи мене під руку, весело промовляє жінка, а я від подиву піднімаю брови, король живий? Тоді де він? Але якщо й батько не помітить підміни, то це буде вже не спектакль, а п'єса божевільного.

— А коли він повернеться? – запитую, коли ми виходило із замку.

Я завмираю, роздивляючись красоту навколишнього середовища. Перед нами був фонтан, зроблений у вигляді дракона з морди якого текла вода. Квіти неймовірної краси прикрашали доріжку, по якій ми йшли. Я ще таких сортів не бачила у нас, вони неймовірні. Замок зовні виглядав ще більш прекрасним, виявляється він складається із трьох веж, та корпусів, напевно тому я губилась у коридорах.

Ми звернули на вузьку стежку, викладену дивним камінням, та в долині я помітила сад, у якому вже трудилися люди. Сонечко тільки починало освітлювати землю, а вони вже працюють, чи це тільки тому що я йду. Цікаво де тут заховані камери, я ще не помітила жодної.

— Ще так рано, а вони вже працюють – тихо кажу, та оглядаюсь чи до нас не біжить розлючена леді Леран.

— Мені їх деколи шкода. Справді, я не настільки жахлива, як ви спершу подумали. Та дійсно всім серцем кохаю вашого батька, хоча відчуваю що його серце досі належить вашій матінці. Вибачте, Ваша Величносте, я не мала права говорити вам такі речі – на останніх словах, вона стала переді мною, та із сильною виною в очах дивилась мені в очі.

Так вона коханка мого короля, чи як їх називали фаворитками, здається так. Усміхаюсь, не знаю яка там була Мейрі, та мені байдуже з ким спить король.

— Це ніскільки мене не бентежить – я хотіла звернутися по етикету, та не знаю ні статусу, ні імені. Мені стало дуже ніяково через це, тому я старалась хоча б усміхатись щиро.

— Ви ощасливили мене, ось ми і у саду. Вам правда не дурно тут, а то я боюсь, що ви знову зачинитесь у покоях – тихо проявляє, та відводить погляд жінка.

— Скоро ж приїде принц, потрібно більше гуляти, щоб виглядати красиво – з усмішкою промовляю, та бачу як жінка хмуриться, та кидає на мене дивний погляд.

— Ми з вами бачились тільки один раз, та навіть його вистачило, щоб зрозуміти що ви не хочете бачити його. Леді Мейрі, якщо у ваших думках, виникли дивні думки одразу ж викиньте їх. Король вам дав останній шанс, коли їхав на війну, що після його повернення, ви вийдете заміж, і ніщо цього не змінить – серйозно промовляє, та ми продовжуємо свою прогулянку.

Принцеса не хотіла виходити заміж, не виходила із покоїв. Можливо тому ніхто не бачить підміни, адже її можуть просто не пам'ятати, але не потрібно забувати що це все розіграш. Це не по справжньому.

— Я вирішила не засмучувати батька, після смерті матінки, йому дуже важко. Тому я приймаю його волю – брешу, та знову усміхаюся, та моя усмішка стає ще ширшою, коли у долині я помічаю річку, а у нашому місті тільки вона одна. Мало не підскакую від радості, залишилось тільки спекатись моєї нової знайомої.