Розділ 2

— Господи – пищу, коли на мене виливають крижану воду. На декілька секунд мені перехоплює подих, я намагаюся зрозуміти що сталось, та логічного пояснення немає.

— Гальберт, неси ще води – кричить жінка, по голосі розумію що вона стоїть дуже близько до мене. Та що це за ім'я таке, ніколи раніше не чула.

У голові паморочиться, я відкриваю очі, та все дуже розмито, а ще пахне булочками, як і в моєму сні.

За секунду я помічаю силует чоловіка, який дуже швидко наближається до нас, та за секунду на мене виливають воду. Не стримую свого писку, вони що збожеволіли у своїй бібліотеці? Я їм такий відгук залишу, що до них ніхто більше не прийде.

— Досить, ви збожеволіли? – кричу, несила стримати емоцій. Все тіло тремтить від холоду, та страху.

— Це ти збожеволіла, якщо вирішила обікрасти нас – стальним тоном промовляє жінка, та нахиляється ближче до мене.

Обікрасти? Це жарт такий, так я не спитала дозволу та взяла ту книгу, але ж я з нею нікуди не йшла.

— Я нічого не крала, сюди не заборонено приходити – обурююсь, та нарешті розглядаю жінку яка стоїть переді мною.

На вигляд їй до 30 років, темне волосся заплетене у косу, чорні брови які вона підняла від здивування, у карих очах я читалась недовіра та злість. Одяг у неї виглядав дуже дивно, сукня синього кольору, довжиною до підлоги. Була вишита візерунком із світлого бісеру, чорний корсет підкреслював фігуру, як вона тільки у ньому дихає?

Можливо вони готують якийсь виступ, а їм заважаю, але ж можна було більш людяно мене розбудити. Починаю оглядатись по сторонах, та розумію що я не у бібліотеці, а на кухні.

Бетоні стіни, запалені свічки які розставлені по периметру. Плетені кошики із фруктами та овочами, глиняний посуд. Де я?

— Гальбрет – я аж здригнулась від її голосу, для чого так кричати?

За секунду зайшов високий чоловік, це той самий який вилив на мене воду. У руках, він тримав дерев'яне відерце наповнене водою. Що ж у них за спектакль такий, із такими декораціями?

На вигляд йому трішки більше років, він високий та широкоплечий, а у очах читався страх, який відбивався і на обличчі. Він виглядав добрим , не викликав страху, а ось жіночка на проти мене так.

— Гальберт, в темницю її – не дивлячись на мене промовляє жінка. Яка темниця?

— Ви не маєте права. Не знаю що у вас тут відбувається, та ви занадто вжились у роль – спокійніше говорю, та встаю гордо піднявши голову.

Моя відповідь тільки сильніше її розлютила.

— Я фрейліна покійної королеви, яку залишили слідкувати за порядком у палаці, а хто ти така, потрібно ще дізнатись– гордо піднявши голову промовила жінка, а тоді клацнувши пальцями відійшла на крок назад.

Здоровань швидко наблизився до мене, та одним рухом закинув собі на плече. Мої руді кучері торкалися підлоги, і коли вони встигли так відрости? Можливо це все сон? Або хтось вирішив зняти пранк наді мною.

— Це пранк так? Мене знімають? Це покажуть на ютубі? – швидко запитую, та відповіді так і не надходить. Гальберт мовчки продовжує мене нести темним коридором, який освітлюється факелами на стінах.

Можливо Діана постаралась, але день народження у мене тільки за тиждень. Якщо це вона, то їй буде непереливки за те, що мене облили водою. Фрейліна королеви, придумали таке.

Двері відкриваються, ми починаємо спускатися сходами, тут доволі прохолодно. Як тільки я не прокинулась, коли мене переносили?

— Містере Гальбрет, не могли б ви відповісти на моє запитання? – ввічливо запитую, можливо хоч так він відповість.

У відповідь багатозначна тиша, ніхто не відповість на мої запитання, можливо у нього немає слів? Точно, він грає німого.

Мене кладуть на холодну землю, тухлий запах одразу ж вдаряться в ніздрі. Не встигаю я зробити й кроку, як залізні двері із сильним шумом зачиняються. Починаю стукати по них, та гукати, тільки у відповідь знову тиша.

— За такі пранки карати повинні – кричу, та б'ю ногою по дверях. Від чого вона одразу ж починає боліти.

У кімнаті дуже темно, звісно це ж темниця. Я точно не сплю. Прикладаю руку до грудей, та розумію що кулона не має. Ось як я тепер його поверну?

Притуляюсь спиною до холодної стіни, і довго мені чекати? Могли щось цікавіше придумати, ніж це. Посидіти у темниці, як весело. Найгірше те, що я так і не створила доповідь. Ось про що я завтра буду розповідати, точніше про кого.

Не уявляю скільки пройшло часу, та нудь смертельна, щоб хоч якось відволіктись я вирішила загадувати різні вірші які тільки знала.

—Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,

Із ранкових туманів, з небесних октав, 

Коли думи збігалися з мли бездоріжної 

І незвіданий смуток за душу смоктав.

Я від тебе жадав незвичайного й дивного, 

Щоб з’явилася маревом, видивом, сном, 

Щоби я знемагав од дихання нерівного,

Од заклятої радості під вікном.

І не міг я спекаться словесної пишності, 

Одсахнутись ураз од кокетливих мрій — 

Волочив я тебе в ореолі безгрішності 

Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

Далі не пам'ятаю, та Симоненко то моя любов із дитинства. Бабуся завжди читала його вірші, вона також його любила, знала безліч віршів на пам'ять.

Настрій одразу ж покращився. Згадка про бабусю теплом розлилася у серці. Я красиво встала по середині кімнати, ну я намагалась знайти середину. Від стіни до стіни 7 кроків, я ж стою на четвертому. Уявляю що я на сцені, у красивій сукні немов у принцеси, стою та читаю вірші прекрасного поета Василя Симоненка. Із залу доносяться оплески, та слова продовжувати далі, тому я готуюся знову прочитати вірш.

— Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:

Стуку серця дорогого біля серденька мого.

Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,

Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.

І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,