04.1

— … отже, якщо відкинути в сторону всі плітки та не підтверджені факти, то виходить, що територія нинішньої Росії поділяється на шість напівавтономних регіонів, котрі підпорядковані Володимиру Путіну Другому. Своєю чергою, кожен регіон має й свого керівника. Остаточно підтверджених та відомих усьому світу тільки двоє. Сибірсько-православною громадою заправляє отець Кирил — головний священник всієї Російської церкви. Південним воєнним округом командує генерал Сочінський. Центральная Московія; Санкт-Ленінград; Аграрний центр; та Західна застава, що межує з Україною, теж мають своїх лідерів, але їх особистості невідомі…

Тарас виключив голос, який вже втретє зачитував йому довідку про стан нинішньої Росії та глибоко вдихнув. Як же йому не хотілось йти туди, але, хто його взагалі питає про його бажання?! Він повільно видихнув, відкрив двері автомобіля та нарешті вийшов на вулицю. Сонце вже зайшло за обрій, але ще не було темно.

— Мандражуєш? — хтось неочікувано та задерикувато скрикнув ззаду, від чого Тарас сіпнувся та трохи відплигнув в сторону.

— Давно ти тут стоїш? — повернувся чоловік до володаря голосу.

Це був Іван, той самий що Франко, але не той, що письменник. Він був одягнений в ту ж форму, що при першій зустрічі та уплітав якісь ласощі з невеличкого різнокольорового контейнера.

— Ну… послухати про територіальний устрій наших сусідів я встиг двічі. Будеш?

— А як ти...

        — Особливі вушні імпланти, якось з розвідки підігнали через одного знайомого, класна штука, але взагалі офіційно мені не можна таким користуватись, тож ти нічого не чув, і я теж нічого не чув. То будеш, чи ні?

Тарас відмахнувся від ласощів та впевнено попрямував до головної будівлі митниці. Іван пішов слідом. Не дуже зрозуміло чому, але сьогодні тут було якось людяніше. Туди-сюди снували десятки робітників у формі митників та ще й попадались люди в червоних комбінезонах.

— Та сьогодні ж завіз нових комплектів одягу та меблів, тобі не казали? — ніби прочитавши думки Тараса, промовив його колега.

— Ні, не казали, — швидко відповів чоловік, але його голос на останньому слові зрадницьки здригнувся. Іван промовчав та випередив Тараса.

Чоловіки зайшли до головної будівлі митниці, й одразу попрямували до найдальшої з роздягалень для персоналу. Вона була дуже маленька, всього на десять вмонтованих в стіну автоматизованих контейнерів для перевдягання.

Всередині нікого не було, лише мерехтливий енергоощадний ліхтарик посеред стелі. Тарас зайшов в одну з кабінок без дверей, де його вже чекав акуратний стос речей. Володар кібернетичних рук почав роздягатись та ненароком провів поглядом по кабінці навпроти, де перевдягався Іван. Вище пупа та майже до самої шиї в нього була металева пластина, що імітувала форму чоловічих накачаних грудей. Цей погляд не залишився непоміченим.

— Так, на жаль, ще минулого покоління, — промовив Іван, натягуючи зелені запрані джинси, — трошки потрапив у ДТП в юності й роздробив грудну клітину та пробив легені.

— Невже вони там справді ходять у такому дранті? — вирішив змінити тему Тарас, бо відчував, що зараз Іван може почати розпитувати вже про його руки.

— Це тобі ще все майже не ношене дісталось, так що не скигли, — скривився Іван, який намагався майже не дихати, бо від його куртки несло курячими потрохами.

Старезні, як мати Василини, подрані та пошарпані чорні черевики, смердючі джинси та безрозмірний балахон з капюшоном якогось іржавого кольору здавались Тарасу якимись чужорідними на ньому. Ще й рукави були явно довшими за руки Тараса.

— Та я не скиглю, я того… трохи…

— Нервуєш? То це нормально. Це тільки мій третій раз, але теж трохи аритмія скаче.

Чоловіки нарешті закінчили із переодяганням та вийшли з роздягальні. Біля дверей на них вже чекала Леся, котра Українка, полковник Макітра та ще два чоловіки. Першим був вже відомий Стус, котрий більше нагадував якогось Термінатора, ніж удосконалену людину, та полковник Заїдько.

Українка та Стус теж були одягнені у дрантя, а от начальники були у положеній за статутом формі.

— За мною, — коротко скомандував Лускавичний.

Він підійшов до глухої стіни та приклав долоню до кута. В стіні засвітилась арка, а потім утворився широкий прохід. Всі пішли за Макітрою всередину, другий полковник йшов посаду. Коридор був хоч і дуже просторий, проте з приглушеним світлом та без ремонту — просто голі бетонні стіни. Мовчки йшли хвилин пʼятнадцять, а може й всі двадцять, поки не втупилися в ще одну глуху стіну.

— Підходьте ближче, та уважно прослухайте останні інструкції, а краще запишіть їх на оковий інтерфейс.

Всі слухняно стали полу колом, та ввімкнули запис відео, тільки от Заїдько стояв осторонь та якось підозріло дивився у стелю.

— Головним на цьому завданні буде капітан Стус, на території ворога звертатись до нього тільки як Вася.

У Франка вирвався придуркуватий смішок, але майже ніхто не звернув на це уваги.

— Леся, до якої будете звертатись тільки як Алеся, буде замісником. Також, тільки вона має право спілкуватись з росіянами, бо вона гарно знає російську. Інші краще завжди мовчіть, німих та контужених там вистачає, тож підозри це не викличе. Позивний Шевченка на вилазці — Толік. До Франка звертатись тільки як Вано.

В іншому, все просто: проникаєте на територію ворога, дістаєтесь основного Белгородского ринка, зустрічаєтесь з інформатором, збираєте дані, докази, може когось допитуєте, швидко нишпорите по місцях скоєння вбивств і хутко назад. Питання?

— Дозвіл на вбивство у критичних ситуаціях тільки у командира? — піднявши руку як школяр, випалив Іван.

Полковник завагався, а от Заїдько впевнено промовив:

— Ви маєте будь-якими способами повернутись назад… Повторюю: будь-якими!

— Тоді що на рахунок зброї? — не вгамовувався Франко.

— Це Росія, там з цим проблем не буде, а наші зразки зброї їм бачити ні до чого.