03.2

— Ванька, пожалуйста, одолжишь носки? Я не успел свои заштопать вчера.

— Иди с порванными

— Ты что?! В храм нельзя с порванными, это грех!

Ванька мовчки передав штопані-перештопані носки, котрі він вчора привів до ладу, своєму сусідові, підвівся зі скрипучого ліжка, та пішов до робочої зали, куди потихеньку стягувалися всі діти.

Десять хвилин збуджених перешіптувань та ось заскреготіли велетенські петлі та ворота, які всі новенькі завжди вважали за стіну, почали відкриватись. Діти в цей час вже були вишукувані в девʼять рядів, по пʼять осіб в кожному. На чолі цього строю, а точніше в тилу, щоб міг всіх бачити, стояв Васіліч. Худорлявий чоловік сорока років, у старому сірому капелюсі та з обличчям, як у видри. Особливо на схожість з твариною натякали малесенькі очі, завжди бігаючі зі сторони в сторону, яким була притаманна нечувана пильність.

Ворота нарешті відкрились та стрій вийшов з проржавівших, але все ще дуже потужних та велетенських воріт. Ванька обернувся. Праворуч та ліворуч від проходу, ніби оберігаючи вхід до сірої бетонної коробки, стояли два великі бюсти двох чоловіків. Праворуч стовбичило відгодоване обличчя отця Кирила, котрого сьогодні хлопцеві ще доведеться побачити наживо. Про нього вчителька розказувала мало, та якось неохоче. Начебто вона не бачила сенсу в тому, щоб прославляти людину, яку діти бачать і так кожного тижня.

А от ліворуч стовбичила велетенська макітра Володимира Володимировича Путіна. Великого правителя Росії. От про цю людину вчителька, Лариса Володимирівна, вже могла розказувати годинами, ніби то був її рідний батько, який змінив світ. На уроках вона багато разів казала, що він героїчно помер, коли приїхав до Донецька, щоб підтримати воїнів, але підступні українці поранили його зі снайперської гвинтівки. Рана буля тяжка, він багато тижнів боровся за своє життя, але врешті-решт помер. Це була велика втрата для всього російського народу. Мабуть… Ванька не знав. Він тоді ще не народився. А також Ванька не знав, що насправді Путін відійшов у пекло зовсім іншим шляхом. А от яким саме, чуток ходило багацько.

Одні тишком та на вушко казали, що насправді він збирався від безвиході повіситися у своєму бункері, але туди ввірвалися українці, захопили його та віддали Азовцям, а ті зробили йому якогось «Кривавого орла». Якщо не вдаватися в подробиці, то коли роблять таку штуку, то ребра на спині розрубають сокирою, потім розводять їх у сторони, щоб вони нагадували крила, а легені витаскують назовні.

Інші говорили ще тихіше, що насправді він просто спускався в Кремлі по мармурових сходах, послизнувся, та бехнувся потилицею об сходинку. Загалом, версій ходило у світі багато, та кожен обирав собі за правду ту, яка йому найбільше подобалась.

Як би то не було, але частина Путіна дожила, якщо можна так сказати, і до теперішніх днів. Нинішній цар — Володимир Путін Другий, котрий, за офіційною версією, був позашлюбним сином Путіна звичайного, всюди тягав із собою голову свого батька, яка за таємничих обставин, тільки й залишилась від тіла. Вона завжди знаходилась в охайній куполоподібній банці, наповненій світло-зеленою рідиною. Путін Другий частенько прикладав до цієї банки вухо, та слухав ніби поради голови свого батька.

Спочатку багато хто був проти такого, але Володимир Путін Другий провів всеросійське чесне та прозоре опитування з цього приводу, «за» було девʼяносто відсотків, тож всі заспокоїлись і прийняли це за норму.

Також, як і основна частина всього російського народу, Ванька не міг знати, що насправді нині Російським царством таємно правлять пʼятеро генералів та отець Кирил, кожен з яких має у своєму підпорядкуванні невеличку армію.

Отже, стрій з сорока пʼяти дітей та Васіліча, почекали поки за ними закриються ворота, та попрямували до храму, що знаходився в ста метрах від сирітського притулку. Діти були збуджені та посміхалися, бо неділя — то єдиний день, коли їх випускали з будівлі, та вели до храму. Вони могли подихати свіжим повітрям, помилуватися напівзруйнованими жилими будинками, та навіть поспілкуватися з іншими людьми, тому що храм був єдиний для всього міста. І ходили сюди всі жителі, кожну неділю, на службу. А ще ж були й паломники…

Храм той було видно з будь-якої точки невеликого містечка, бо хоч основна споруда і була лише цегляною коробкою, розмірами пʼятдесят на пʼятдесят метрів, проте з даху храму стирчав велетенський золотий хрест, що був вищій навіть за девʼятиповерхівки. У ясний день через відблиски сонця від золотого хреста, жителі Сибірсько-православної громади завжди щурились.

Біля входу вже стовбичила черга на десятка два людей. Діти підійшли та стали до інших. Довга, але така потрібна процедура. Якихось сорок хвилин та до Ваньки дійшла черга. Біля входу, на велетенському кріслі, оббитому бордовим оксамитом, полусидів-полулежав, головний священник всієї Росії в цілому та Сибірсько-православної громади в часності. Саме його гігантський бюст стояв праворуч від входу в притулок. Отець Кирил. Він завжди полусидів-полулежав на цьому кріслі, бо не міг ходити. Людей, котрі важать триста вісімдесят кілограмів, просто не можуть видержувати їх ноги. До речі, ноги отця Кирила були голі до колін, а далі все тіло закривала чорна мантія. На велетенському череві красувалась маленька, трикілограмова копія хреста, що стояв на даху храму.

— Доброе воскресное утро, отец Кирилл! Восславляю Российское царство, Царя нашего, и веру нашу!

Велетенська плішива голова з мерзенними сімома довгими волосинами на підборідді кивнула, Ванька підійшов ближче до крісла, нахилився, поцілував спочатку одну ногу, потім іншу. До речі, ноги були доглянуті, гладко поголені, та пахнули ладаном. Поряд з кріслом стояли три гігантські коробки для пожертвувань. Ванька в одну з них кинув моток з чорною ниткою. Четверо помічників отця, котрі стояли за кріслом, одягнені в такі ж чорні мантії, відкрито скривилися. Один навіть прошепотів щось на кшталт: «Эти сироты. Вечно жертвуют всякий мусор».