03.1

— Подиви! Ти подиви, що їде!

— Га? — дружина штовхнула Тараса в бік і він випав з заціпеніння, спровокованого тяжкими думками. — Що?

— Ми такі в реальному житті ще не бачили, їх усього у світі виготовили тільки тридцять штук.

— А-а-а… Ого-о-о-о…

Повз них проїхав білосніжний седан з ніби обрубленим капотом та без коліс. Замість них там були вмонтовані гравітаційні двигуни, котрі тримали машину в повітрі на відстані від двадцяти, до п'ятдесяти сантиметрів, на розсуд володаря, та заряд акумуляторів, бо чим більше висота, тим більше ці двигуни жеруть. Це новітня розробка, яка дозволяє володарям цих автомобілів зовсім забути про якість та наявність дорожнього полотна, а в майбутньому, коли ця технологія почне розвиватись, то машини зовсім зможуть літати, як в якихось фантастичних фільмах.

— От станеш ти колись великим начальником, і купимо собі таку саму.

— Ага…

Василина зупинилась, але Тарас не одразу це помітив і під монотонний стукіт коліс автомобілів по старій бруківці ще метра чотири пройшов разом з коляскою. Вони зараз гуляли по Харкову і йшли Сумською вулицею від усім місцевим відомого старезного «Градусника» на всю стіну дома, до ХНАТОБа. Потік людей був щільний, але вони наче вода, почали обтікати чоловіка з габаритною коляскою з такими акселерометрами та електричними підсилювачами коліс, що ти хоч скачи по сходах, дитина цього навіть не помітить.

— Що з тобою? — підозріло звузила очі Василина. Вона вже не тримала образи на чоловіка, після того, як він подарував їй абонемент у дорогезний спа-салон та новеньку жовтеньку сукню, яку вона одразу ж одягла на прогулянку.

— Та то, на роботі там…

— Ти ж тільки два дні там проробив, і вже проблеми?

— Та які проблеми… так… незрозумілі перспективи…

— Тарасе?! Ми ж повернемось незабаром в Одесу, як ти й обіцяв?

— Угум, — чоловік спробував невимучено та щиро посміхнутись, і мабуть, це йому вдалося, бо Василина спокійно догнала їх, та сімейство пішло далі. Думки про роботу знову заволоділи розумом Тараса.

Сталося вбивство. І вже друге за останні два тижні. І хоч у Тараса й були курси криміналістики на навчанні, і він був там одним з найкращих, але чоловік все одно не міг зрозуміти, як зможе допомогти полковнику. Ще й справа така, дуже неприємна та таємнича.

Виявилось, Тарас про таке в Одесі навіть не чув, що деякі робітники митниці приторговували старими механізованими протезами, імплантами та аугментаціями у Росії! В нього в це голові ніяк не укладалось! Навіщо?! Полковник намагався це пояснити тим, що Україна тільки виграє, бо здихається старих та напівпроіржавівших механічних покращень, технології яких вже років сім як застаріли. Утилізація таких штук коштує дуже не дешево. А деяким нашим людям продаж імплантів через стіну допомагає підзаробити, бо плата на митниці не те щоб велетенська. Та й росіянам це тільки на користь, де вони ще зможуть роздобути такі передові, для них, технології.

Так от, щодо вбивств. Перше сталося рівно тринадцять днів назад, і то, про нього полковник дізнався тільки кілька днів потому, бо спочатку, парочка підлеглих, що були з покійним, сказали, що він помер через те, що на якійсь дальній ділянці, де ще не до кінця налагодили систему «Панцир» стався прорив, і служивий пав від рук росіян. Але потім, один з тих, що вижив, все ж таки розповів, через муки совісті, що насправді, вони пішли на територію Росії, щоб продати три ящики старих механічних рук, полковник частенько закривав на це очі, бо йому теж платили процент з цих продажів. І от вони розбрелися по різних точках, щоб продати кінцівки, а після оговореного часу, третій з них не прийшов. Загалом, раніше з українськими митниками нічого такого на тих територіях не траплялося, бо вони гарно маскувалися, та й скупникам не на руку, якщо з постачальниками новітніх технологій щось станеться.

Так от третього вони знайшли біля якоїсь ригаловки, як сказав полковник, хто його знає що воно таке. Він там був мертвий, з перерізаною горлянкою.

Начебто загалом все замʼяли. Мало чи що могло трапитися, в тій місцевості відбитих та відморожених вистачало. Але три дні назад знайшли ще один труп. На цей раз, ніхто нічого не бачив, не знав, але жінку, лейтенанта, яка вже чотири роки працювала на «Гоптівці» знайшли з такою ж перерізаною горлянкою біля потаємних воріт у стіні, через які якраз митники ходять до Росії.

Що? Хто? Як? Навіщо? Збіг? Полковник не знав, але не хотів, щоб це знов повторилось. Тож він збирає невеликий загін для розслідування, і Тарас був у цьому загоні й свіжою кровʼю і незамиленим поглядом одночасно. І через три дні йому прийдеться піти на територію Росії, щоб зібрати якусь інформацію. Капець! Це його дійсно лякало! І не вбивства, а що там взагалі за тією стіною…

— Ну здоров, родичі!

Тарас із сімʼєю стояв біля голографічного фонтану у якомусь сквері, як вкопаний, і до реальності його повернув юнацький голос.

— Привіт, братику, — відповіла Василина та обійняла хлопця, що підійшов.

— Ого! А ти кардинально… змінився з нашої останньої зустрічі.

Тарас потис руку молодому чоловіку з круглими окулярами, зі справжнім козацьким оселедцем, в шкіряній жилетці без рукавів на голе тіло, та з маленькими голографічними проєкціями на плечах, котрі були зараз дуже популярні. Над правим плечем висів його нік «ЧорнаРада009», яким він підписувався у соціальних мережах, а над лівим — кумедна мордочка собаки з ірокезом на голові. Чорні джинси з лампасами у вигляді візерунка вишиванки Тарас примітив не одразу, але ніби у Василини були такі ж. Довершили образ конопляні сланці.

— Та-а-ак, трохи змінив імідж.

— А навіщо окуляри? Татко не підкинув на імпланти?

— Тарасе! Годі!

— Та я просто став фанатом Поттера… і не того поганства від «HBO», а класичних фільмів. О-о-о-ой, а хто тут у нас така гарна? Атя-тя-тя-тя…

Як і в більшості, хто бачить Катрусю вперше, або дуже рідко, у Віті відключився мозок, та вмикнувся бубуська-режим. Цю назву вигадала Василина.