02.2

Ванька вже хвилин пʼять сидів нерухомо на своєму ліжку та дивився в одну точку, майже не моргаючи. Кожні пʼять-десять секунд його внутрішній стан змінювався від глибокої печалі до шаленого подиву та назад. А виною всьому ця іграшка, яку дав йому Леонід. Заряду вистачило лише на пів години гри, та й цього було достатньо, щоб Ваньці «зірвало дах» від побаченого.

На пристрої була лише одна гра, котра мала назву «Козацтво». А отже, наскільки хлопець памʼятав з розповідей старшого друга, цю гру зробили українці. І якщо, те, що він побачив там — правда, то Ваньку брали заздрощі від технологій, які вони застосовують та від самої України, яку там зображують. Бо з самого дитинства сиротам втлумачують, що сусідня країна — це зло та бруд, яке не варте того, щоб праведні росіяни  навіть дивились в ту сторону. 

      А ще, це тільки зі слів Леоніда, але якщо під'єднатися до всесвітньої мережі, то можна ще й грати у цю гру з живими людьми, теж гравцями. Щось Ванці с трудом у це вірилось.

Нашвидку пропустивши стартовий екран, та квапливо вибравши якогось лисого персонажа в красних широких штанях та світло-сірій сорочці, спеціальність якого називалась «Характерник», хлопцеві відкрився вступний ролик гри.

Спочатку Ванька бачив все ніби очима птаха, з висока. Безкраї жовті поля, що простягалися на всі боки та розмежувалися лише невеличкими рядами густих зелених дерев. Глибоке блакитне небо, яке перехоплювало подих та кілька сірих хмарок, що нагадували сніжні кучугури. Камера миттю пронеслась повз поля та сповільнилась біля річки. Широкої, яку навіть самому не переплести, могутньої, та лякаючої. Посеред цієї річки острів, на якому знаходилось багато деревʼяних будівель та частокіл навколо них. До острова підплив малесенький човник, з нього вийшов чоловік, і цим чоловіком виявився Ванька. Точніше, очі цього чоловіка були очима хлопця.

Управляючи джойстиком для ходьби, він потихеньку пішов по напряму до входу до поселення. Ось ліворуч невеличке стадо овець паслося самотужки та не розбігалося. Праворуч, на невеликій галявині з височенною травою, розкинувся велетенський дуб, листя якого грало природну мелодію за допомогою вітру. А сонце! Яке було яскраве сонце! Хотілося всім тілом відчути тепло його променів, хоч насправді Ванька в цей час і був в темній та прохолодній комірчині.

Хлопець вже побачив вхідну деревʼяну браму, як ззаду почулися якісь збуджені голоси. Він обернувся. То два парубки, не набагато старші від Ваньки йшли в тому ж напрямі.

— О, здоров будь, майбутній козаче, теж на Січ? Ходімо разом, братами будемо!

Сирота, який до цього часу ніколи не чув української мови, втратив дар своєї мови. Настільки вона була красива та незвичайна, хоч і дуже віддалено схожа на російську. На жаль, майже половину слів Ванька зовсім не розумів.

— Ванька-а-а! Ты чего завис? Иди скорее смотреть передачу, а то тебя накажут!

Вкотре повторюючи в голові перші хвилини, які він провів у грі, хлопець майже випав із реального життя, та не помітив плину часу. Гучний голос сусіда Роми вивів його з думок.

— Скорее иди!

— Да, хорошо, спасибо.

Ще один ритуал, який через день приходилось терпіти тим, кому було більше тринадцяти років. Ванька ввійшов до гральної кімнати, де вже біля телевізора зібралося девʼять дітей. Двері за ним зачинилися. Хлопець сів на вільний табурет, світло вимкнулось, та включився телевізор.

Величезна червона скатертина зʼявилась на екрані й на ній проявились білі слова: «Поздний ужин с Василием Кукушкиным».

Гучні фанфари, камера відʼїхала трохи назад. За столом з червоною скатертиною сидів чоловік похилого віку, з сивими скронями, та дуже обвислим обличчям. Як і завжди, на ньому був діловий чорний піджак з високим коміром під саме горло, на якому красувалося подвійне підборіддя. 

З лівої сторони від чоловіка зʼявилась чиясь рука з білосніжним рукавом сорочки, яка поставила на стіл срібне велике блюдо. Рука зникла. Людина за столом, з ніби сильно розтопленим та поплившим обличчям від пекельної спеки, підняла напівкруглу сріблясту кришку. На тарілці лежала кольорова голограма, яка зображувала карту Америки.

— Вот они говорят аугментации... кибернетическое… протезирование… — почав  говорити Кукушкін, роблячи між словами іноді довгі паузи, після яких перше слово говорив гучніше та з натиском — А зачем?! Зачем это нужно?! Вы выдели? Не видели, посмотрите!  У меня есть видео.

На екрані зʼявилась молода жінка з блакитним волоссям, яка виходила зі скляних дверей лікарні та посміхалася в камеру, і в неї дійсно було видно зроблене покращення бюста. Знову в кадрі зʼявився Кукушкін, який від люті ніби жував свої ж зуби та язик.

— Девушка… в А-ам-мерике сделала себе три груди! Три! Вы это видите? А волосы… Волосы! Сжечь! Сжигать таких надо… Это мерзко, аморально, преступление против природы, не иначе… Не за такое социальное и косметологическое развитие мы боролись! Не за такое! Лучше бы брали пример с наших разработок… Нам тоже есть что предложить миру красоты! Два слова… Всего два, ну точнее три, слова… Крем! На! Хрене… Да, да… Крем для лица на хрене. На настоящем! Русском. Хрене. Я сам им пользуюсь, эффект можете видеть, омолаживает не хуже пластических операций.

Ведучий взяв тарілку с голограмою обома руками та з люттю на обличчі жбурнув її за межі екрана. Знову рука з новим «блюдом». Кукушкін повільно відкрив кришку. Голограма якогось дивного футуристичного автомата.

— А оружие... НАТА заявило, как будто нам есть дело до их заявлений… НАТА заявило, что со следующего года возьмет на вооружение рядовых солдат энергетические винтовки и плазменные резаки с бесконечным самовосстанавливающимся боезапасом... вы это видели? Ну что это такое? Цирк! Вы поставьте вот эту трехсисечную бабу с резаком, против нашей Вали со старым добрым Калашниковым и посмотрим кто кого… Ми! Посмотрим… кто… Кого!

Знову тарілка з голограмою полетіла за межі екрана. На цей раз рука невідомої людини поставила на стіл бокал з якоюсь зеленою рідиною. Кукушкін подивився на вміст тари та несподівано та з перекошеним від люті обличчям харкнув туди.