02.1

— Це лише на кілька місяців, — не дуже впевнено промовив сам до себе Тарас та відкрив двері електромобіля.

Настрій на «свіжому повітрі» погіршився ще більше. Свіжістю та радощами морського бризу тут навіть і не пахло, як би парадоксально це не звучало. Запах нагадував мікс гнилі та пороху. І навіть ні малесенького натяку на вітерець.

Відійшовши від машини на два кроки, Тарас зупинився та зітхнув. Величезна сіра двадцятиметрова залізобетонна стіна також позитиву загальному настрою не додавала. Її сірість ніби передавалась всім іншим предметам та довкіллю навкруги. На скільки було відомо Тарасу, ця стіна простягалась на всю довжину кордону з Росією, а це багато сотень кілометрів, праворуч, та ліворуч, від того місця, де він зараз знаходився. Загалом, це вселяло велич та монструозність конструкції, а якщо ще й знати, що товщина її була одинадцять метрів, то тут майже зовсім зникала навіть маленька думка про напад з тієї сторони. Це ще й не кажучи про численні захисні механізми та прилади, якими була утикана ця стіна, та про які новий працівник цього місця навіть не здогадувався.

«Гоптівка» була одним с десяти пропускних пунктів на протяжності всієї цієї стіни та розташовувалась вона в Харківській області. Тарас з сімʼєю тільки дві години назад заселився у квартиру в центрі міста, а його одразу викликали сюди. Тож, полюбуватися Харковом Тарасу, Василині та Катрусі доведеться пізніше, а зараз знайомство з новим робочим місцем.

До речі, дружина хоч і розуміла, що це не його провина, проте все одно поки що не розмовляла з Тарасом. Мрії про відпустку на кілька тижнів так і залишаться мріями. А вона так хотіла віддати малу нянькам та погуляти самотужки по прохолодним лісам Карпат.

Якийсь гул, потужна оглушлива сирена, і Тарас, навчений курсами з безпеки, та тримаючи в голові факт, що він в кількох сотнях метрів від Росії, впав на асфальт та закрив голову своїми механічними руками. Оковий інтерфейс ніяк не реагував на тривогу, хоча в задумі мав вже вивести величезні літери на пів оглядового простору: «Тривога! Прямуйте до укриття!!!».

Десь пів хвилини нічого ніби-то не вибухало, тож Тарас трохи підняв голову, та оглянувся, в пошуках безпечного укриття, підвалу, або ще чогось подібного. Праворуч була невелика одноповерхова цегляна будівля, туалет. Не маючи нічого кращого, теж варіант.

Чоловік вже збирався рвонути туди, але помітив, що зі сторони навісу с різним зважувальним приладдям, до нього неспішно йшла людина. Як і сам Тарас, незнайомець був одягнутий у темно-синю форму митників та бейсболку того ж кольору. От тільки ще на поясі в нього висів електрошоковий пістолет. По його спокійній ході, а вже можна було розгледіти, що то чоловіча особина, здавалося, що ніякої тривоги й не лунало.

Усміхаючись, володар чорної, як смоль еспаньйолки, підійшов до Тараса та з цікавістю нахилив голову паралельно землі. Він щось прокричав.

— Що? — прогорланив у відповідь Тарас, але його теж не було чутно через сирену.

Наступної миті щось тричі гупнуло, потім прострекотало так що, це було голосніше сирени, та вона замовкла.

— Кажу: ти новенький? — простяг руку володар еспаньйолки.

— Так, — Тарас і сам би з легкістю піднявся, але коли пропонують допомогу, гріх відмовлятись, особливо на новому місці роботи, де краще прямо з порогу заводити нові знайомства.

— Воно й видно. Поводишся вірно, але як той, хто ніколи не був на границі. В нас тут два основні рівні тривоги. Ось ця звичайна сирена, яку ти чув, повідомляє, що до стіни наближається ворожий наземний броньований транспорт. На цю тривогу мало хто звертає увагу, вона більше для чергових на стіні. А от то, що ти почав робити, то слід витворяти, коли почуєш затяжний вий, під час якого будуть бухкаючі звуки, ніби приглушений дзвін.

— Дякую, корисна інформація, запамʼятав. — судячи з відсутності офіцерських та сержантських погонів, цей чоловік, як і Тарас був звичайним рядовим митником, — До речі, мене Тарасом звуть.

— Іван.

Чоловіки потисли руки й новачок помітив с близька, що там, де закінчувалась шия та починалась футболка, в Івана виднівся краєчок металевої пластини. Отже, в нього броньована грудна клітка. Хоча, може й увесь торс.

— Ба, які ручиськи? Яке покоління?

— Третє.

— Термінатор, не інакше, — Іван нарешті відпустив руку Тараса, проте ось погляд все ще був прикутий до ліктьового суглоба нового знайомого.

— А не підкажеш, де тут головний корпус? Мені треба до…

— Полковника Макітри. Це і йолопу зрозуміло, ходім, проведу.

— Та ні… там якесь інше прізвище.

— А, так, моя провина. Звичка вже в нас така. До полковника Лускавичного.

— Так, він самий.

— То просто його підлеглі між собою так називають. Ходімо разом, мені якраз у той напрям і треба.

Іван пішов зі стоянки до дальньої триповерхової будівлі з сірого бетону, що впритул прилягала до стіни.

— Звідки до нас перевели? — спитав володар еспаньйолки, дістаючи з кишені відкриту пачку солоних здобних паличок.

— Ні, дякую, — відмахнувся від пропонованих ласощів Тарас, — з Одеси.

— Ого. То ти, мабуть, там здоровецько накосячив, якщо з моря відправили до нас.

— Ну, можна й так сказати.

— Я теж майже новенький, тільки пів року тут, раніше працював на кордоні з Польщею. Але там багато роботи, тож перевівся сюди. Така вже я людина, не люблю багато працювати.

Тарас нічого не відповів, лише доброзичливо посміхнувся.

До головного корпусу дійшли швидко, система безпеки їх впізнала та моментально пропустила всередину через скляні автоматизовані розсувні двері.

— Тобі на другий поверх, кабінет двісті двадцять, ще побачимось, — направив Тараса новий знайомий до начальства та попрямував кудись в глибини коридору першого поверху.

Він майже скрився за рогом, як всемогутній, ніби божественний крик звідкись з гори зупинив його:

— Стояти-лякатись! Франко! Замри де йдеш!