01.2

— Вставайте, люди великого русского народа! Вставайте! Вставайте и идите работать на благо нашей отчизны! Вперед! К светлому будущему и процветанию! С праздником Всероссийского Единства, Славянского Благородства, и величия Царя нашего!

Ванька, як його в глибокому дитинстві називали батьки, і як сам він звик себе називати, глибоченько так вдихнув, потримав трохи в легенях затхле повітря підвалу та повільно видихнув. Цей сморід. Цей жахливий сморід. Як же він дратував його кожного ранку. Колись йому довелося прибирати комірчину де здох щур, так от зараз смерділо хоч і не так сильно, але дуже схоже. Невже не можна з цим щось зробити?

— Вставайте, люди великого русского народа! Вставайте! Вставайте и идите работать на благо нашей отчизны! Вперед! К светлому будущему и процветанию! С праздником Всероссийского Единства, Славянского Благородства, и величия Царя нашего! 

Як же він ненавидів цей надприродно дружній та трохи писклявий жіночий голос, котрий пробуджував його кожного ранку, лунаючи с динаміків під стелею.

— Что ж так тяжко, а, Ванька? Сегодня должны быть макароны, радоваться надо.

— Ты и радуйся, а меня эти макароны уже задолбали, — намагаючись говорити максимально сумно, випалив хлопчина своєму сусідові по ліжку — Ромі.

Це була фальш. Насправді, остаточно пробудившись, він відчув небувалий рівень збудженості. Сьогодні середа. Школа в них лише по суботах. Служба по неділях. А отже тільки робота сьогодні. А після роботи в нього намічається дещо офігенське.

— Вставайте, люди великого русского народа! Вставайте! Вставайте и идите работать на благо нашей отчизны! Вперед! К светлому будущему и процветанию! С праздником Всероссийского Единства, Славянского Благородства и величия Царя нашего!

Ванька сів на одномісне ліжко, впритул поставлене біля такого ж самого, та окинув поглядом величезний напівтемний підвал, освітлюваний лише трьома енергоощадними лампочками. Його оточували ще сорок чотири такі ж ліжка та тумбочки, як у нього, та їх власники. Всі ці меблі належали державі, а діти, які спали на них, були сиротами. Чому саме сорок пʼять в одному приміщенні? А це тому, що їх наглядач Васіліч, якого вони бачили максимум — раз в три дні, був фанатом перемоги тисяча девʼятсот сорок пʼятого року. Тому майже всюди намагався тулити ці цифри. Пʼять років назад, на Новий Рік йому зовсім дах зірвало від щастя. Він змусив всі ліжка сиріт зіставити в цифру сорок пʼять і так вони простояли до девʼятого травня.

— Кстати, с днем рождения! Еще год, и ты станешь совершеннолетним и покинешь нас. Не завидую я тебе.

— Ага, спасибо.

Так, Ваньці тепер пʼятнадцять. І життя не обіцяло йому нічого доброго. Тут хоч годували, та було де спати. А от що буде потім, коли його випурнуть з цього підвалу — це питаннячко с зірочкою. Найліпший варіант — якось влаштуватись на танковий завод в їхньому містечку. Або… Про «або» та ще кілька «можливо» він намагався поки не думати.

— Вставайте, люди великого русского народа! Вставайте! Вставайте и идите работать на благо нашей отчизны! Вперед! К светлому будущему и процветанию! С праздником Всероссийского Единства, Славянского Благородства и величия Царя нашего!

Ванька підвівся з ліжка, натягнув акуратно складені у стос синю робу та штани, насилу натягнув на діряві шкарпетки вже починаючі бути малими кеди й поплентався за іншими до вмивальника. Вмивальником була величезна довга кімната з трубою посередині з якої стирчало зо два десятки кранів. І якщо в спальному підвалі смерділо дохлими щурами, то тут панував аромат вже здохлої риби. Холодна вода. Мерзенна зубна паста на палець, яку видає черговий по вмивальнику — один з сиріт. Почистити зуби пальцем. Щітку для зубів Ванька бачив лише один раз. По телевізору. В якомусь дуже старючому фільмі. Пополоскати рота водою. Хлопець ніколи не їв зіпсованих часом грибів, але йому здавалося, що саме такий смак вони мають. Тепер на роботу.

Всіх сиріт з восьми до шістнадцяти років змушують робити на державу. Звичайно, Ванька не був виключенням. В нього ж був російський паспорт. Хоч батьки в нього і були українцями. Були…

— Какая сегодня норма? — спитав він все у того ж сусіда Роми, який йшов з ним поруч до наступного приміщення.

— Сегодня у нас праздник Всероссийского единства и Славянского Благородства, поэтому норму повысят в полтора раза. Пятнадцать пар кроссовок.

Хлопці та дівчатка, всі як один поголені налисо, цю процедуру роблять з усіма раз на тиждень, зайшли до наступної великої зали з невеликим вікном під самою стелею, та гігантським телевізором на пів стіни, та зайняли свої місця за робочими столами. Жарко тут було як у пеклі. Газом топили такі приміщення навіть влітку.

Держава економила на електроенергії, тому такі роботи, як, наприклад, зшивання кросівок (основної частини та підошви) віддавали безкоштовній робочій силі, а не станкам та машинам. Сиріти — чим не робоча сила.

Ванька сів, узяв у руки перший кросівок та почав робити. Хотілося їсти. Але у великі свята, як сьогодні, годували лиш раз на день. Бо переїдання — то гріх Господень. Ще й макарони. Проклятущі китайські макарони, термін придатності котрих закінчився років десять назад.

— Всего пятнадцать пар, и окажусь совсем в другом месте, — пробубнив хлопець собі під ніс та узяв у руки велику голку.

— В этом месяце количество добываемой нефти в два раза превысило показатели прошлого месяца… — телевізор почав крутити ролики, на яких завжди була одна й та сама жінка з крашеним каштановим волоссям. Держава економила на електроенергії, на світлі, але от на пропагандистських речах, типу телевізорів з жінкою, що возвеличувала «Россию матушку» не скупилася. Ванька намагався не слухати про те, скільки лісу було зрубано за останній тиждень та зосередився на роботі. Тим паче в робочому залі пахло вже не так погано. Легкий аромат дешевої гуми.

До обідньої перерви Ванька встиг зробити дванадцять пар кросівок. Дуже непоганий результат. Ще три, та до відбою в нього буде вільний час. А це години чотири, як мінімум.