Розділ 3. Сморід риби та високі ідеали

​Дорога до пірсів Саутворка пролягала через найбрудніші завулки, де повітря було настільки густим від смороду гнилої риби та дешевого тютюну, що його можна було різати ножем. Еліза крокувала попереду з таким виглядом, наче вона була не в нетрях Лондона, а на параді в Букінгемському палаці. Її спина була ідеально прямою, а підбори чітко відбивали ритм по бруківці.

​Артур плентався позаду, намагаючись не вскочити в чергову калюжу незрозумілого походження.

— Знаєте, Грейс, — почав він, намагаючись надати голосу звичної іронії, хоча всередині все ще кипіла лють. — Я завжди мріяв про романтичну прогулянку під місяцем. Але чомусь у моїх мріях супутниця не погрожувала мені каторгою, а пахло від неї трояндами, а не... — він принюхався, — ...портовим перегаром і дохлою макреллю.

​Еліза зупинилася так різко, що Артур ледь не врізався в її спину. Вона обернулася, і світло від самотнього газового ліхтаря підкреслило її гострі вилиці.

— Містере Старфолл, якщо ваша тонка душевна організація не витримує реалій нашої роботи, ви можете повернутися в майстерню. Але тоді завтрашній сніданок ви будете їсти через решітку.

​— О, ви така турботлива, — Артур театрально приклав руку до серця. — Решітки, сніданки... ви вже спланували наше спільне майбутнє?

​Еліза закотила очі — жест, який видався Артуру напрочуд людяним для цієї «залізної леді».

— Наш інформатор, «Скляр», сидить у рибному складі №4. Він заїкається, коли нервує, і страшенно боїться поліції. Тому ви будете моїм «братом-недотепою», який шукає роботу. Зробіть обличчя простішим. Це не має бути важко для вас.

​Артур відкрив рота, щоб вставити дотепну відповідь, але Еліза вже звернула в темний прохід між складами.

​Склад був наповнений ящиками з льодом і залишками денного улову. Всередині було темно, холодно і слизько. В кутку, біля купи порожніх бочок, сидів маленький чоловічок у поношеному кепі. Він постійно озирався, наче очікував, що зі стін вийдуть самі тіні.

​— П-п-прийшли? — пропищав «Скляр». — Я ж казав, без л-л-лягавих!

​— Це мій брат, — Еліза штовхнула Артура в бік. — Він дурнуватий, але сильний. Не звертай на нього уваги.

​Артур обурено глянув на неї, але згадав про контршантаж і вирішив підіграти. Він напустив на себе вираз абсолютного ідіотизму, трохи відкрив рота і почав роздивлятися власні пальці.

​— П-п-послухайте, — «Скляр» понизив голос до шепоту. — Вони були там. У банку. Я бачив їх крізь вікно підвалу. Чотири фігури. Але в них не було одягу... вірніше, їхня шкіра була як скло. Прозора. Я бачив, як усередині них пульсує щось срібне. І вони не розмовляли. Тільки... дзвонили. Наче тисяча розбитих дзеркал.

​Артур перестав грати ідіота. По опіку на руці, який залишився після Острова Дзеркал, пробіг холод.

— Вони щось несли з собою? — запитав він уже своїм нормальним голосом.

​«Скляр» здригнувся від несподіваної зміни тону Артура.

— Я-я-якусь коробку. З дротами. Вона світилася синім.

​Раптом з даху складу почувся скрегіт. Еліза миттєво вихопила револьвер, а Артур — свій «Ефірний перехоплювач», який зараз працював у режимі чутливого мікрофона.

— Тікайте! — крикнула Еліза.

​Але було пізно. Зверху впала мережа — тонка, майже невидима, зроблена з магічного волокна. Вона накрила Елізу та Артура одночасно, збивши їх з ніг. «Скляр» з вереском зник у темряві.

​Артур і Еліза опинилися на підлозі, заплутані в мережі, яка з кожним рухом стягувалася все тугіше. Вони були притиснуті одне до одного настільки щільно, що Артур відчував кожен удар серця слідчої. Її обличчя було за кілька сантиметрів від його, а нога Елізи опинилася між його ногами.

​— Старфолл, — просичала вона, намагаючись вивільнити руку з револьвером. — Не смійте... дихати мені в шию.

​— Грейс, якби я міг не дихати, я б це зробив, — Артур спробував поворухнутися, але мережа видала іскру. — Стійте! Це «Синтетична жила». Вона реагує на різкі рухи і б’є струмом. Якщо ви будете смикатися, ми обоє підсмажимося.

​— То зробіть щось! Ви ж геній механіки! — вона задихалася, і Артур помітив, що на її шиї з’явився рум’янець. Від близькості їхніх тіл у повітрі знову спалахнув той самий «вогник», який вони обидва намагалися ігнорувати.

​— Я намагаюся дістати ніж з рукава, — прокректав Артур. — Але для цього мені треба... е-е... трохи притиснутися до вас ліворуч. Вибачте.

​— Якщо ви зробите це навмисно, я вас застрелю, як тільки ми вийдемо, — пообіцяла Еліза, хоча її голос трохи здригнувся, коли рука Артура ковзнула вздовж її талії, шукаючи схованку в сорочці.

​Артур нарешті намацав маленьке лезо. Він діяв обережно, відчуваючи тепло її шкіри через тонкий батист блузки. В цей момент іронія кудись зникла. Він бачив її зіниці — розширені, темні. Вона більше не була «залізною слідчою». Вона була жінкою, яка опинилася в пастці разом із чоловіком, якого мала б ненавидіти.

​— Майте на увазі, Грейс, — прошепотів він, розрізаючи першу нитку. — Ця поза — найкраще, що траплялося зі мною за весь тиждень. Попри запах дохлої риби.

​— Замовкніть, Артуре, — видихнула вона, закриваючи очі.

​Мережа нарешті розпалася. Артур миттєво підхопився і допоміг Елізі встати. Вона відразу ж відштовхнула його руку, поправляючи розпатлане волосся та жакет, але її руки помітно тремтіли.

​З тіней складу вийшла постать. Це не був Безликий. Це був чоловік у масці, але його рухи були дивно механічними. У руці він тримав прилад, дуже схожий на розробки Артура.

​— Старфолл... — проскрипів чоловік. — Ти створив ідеальну зброю. Шкода, що ти не на тому боці.

​Він підняв прилад, готуючись випустити звукову хвилю. Еліза вистрілила, але куля просто відскочила від якогось невидимого поля навколо ворога.

— Мій «Резонансний щит»! — вигукнув Артур. — Він використовує мої креслення!

​Артур не розгубився. Він вихопив зі своєї кишені «Світлову обманку» і з силою кинув її під ноги нападнику.

— Грейс, закрий очі!

​Яскравий спалах на мить перетворив склад на філію сонця. Почувся крик, звук розбитого скла, і коли зір повернувся, нападник зник, залишивши по собі лише запах озону та невелику скляну деталь на підлозі.