Лондон після великого туману Скляного моря змінився. Він став гучнішим, швидшим і набагато небезпечнішим для тих, хто звик гратися з магією в підвалах. Артур Старфолл, колись безтурботний молодший брат великої Селести, тепер мав власну територію — майстерню «Механізми та Чудеса» в районі Ковент-Гарден. Це було місце, де пахло мастилом, кавою та озоном, а на полицях зберігалися старі годинники й прилади, призначення яких Артур і сам іноді забував.
Того ранку Артур почувався напрочуд добре. Він щойно завершив роботу над «Механічним Солов’єм» для однієї герцогині. Пташка не просто співала — вона вміла підслуховувати розмови й повторювати їх лише тоді, коли господар натискав на приховану пружину.
— Ну що, малий, давай перевіримо твої легені, — промуркотів Артур, поправляючи окуляри, які звично висіли в нього на лобі.
Він крутнув важіль, і соловейко видав ідеально чисту трель. Артур задоволено відкинувся на спинку свого старого крісла, закинувши ноги на стіл, завалений кресленнями. Він був у своїй стихії: біла сорочка з розстебнутим коміром та закоченими рукавами, сліди сажі на щоці та легка небритість, яка, за словами Олівії, додавала йому «вигляду розпусного генія».
Раптом дзвіночок над вхідними дверима різко дзеленькнув. Артур навіть не зняв ніг зі столу.
— Ми зачинені на обід, дорогі гості! — крикнув він, не обертаючись. — Якщо ви принесли поламану праску, залиште її біля порога і моліться, щоб вона зцілилася сама.
— Я принесла не праску, містере Старфолл. Я принесла ордер на обшук і ваші великі неприємності.
Голос був сухим, чітким і холодним, наче удар металевої лінійки по столу. Артур здригнувся. Він повільно опустив ноги й повернувся.
Біля дверей стояла жінка. Вона була зовсім не схожа на його типових клієнток у пишних сукнях. На ній був темно-синій дорожній костюм, що більше нагадував чоловічий крій: строгий жакет, вузька спідниця, що не заважала крокувати, і шкіряні рукавички. Її волосся кольору темного меду було зібране у бездоганно гладкий вузол. Але найголовнішим був погляд — сталеві сірі очі, які, здавалося, бачили Артура наскрізь, аж до його дрібних гріхів.
— Слідча Еліза Грейс, Скотленд-Ярд, — вона коротко показала йому жетон. — Ви Артур Старфолл?
Артур миттєво ввімкнув свій фірмовий флірт, намагаючись приховати раптовий напад паніки.
— Залежить від того, чи хочете ви вийти за мене заміж, чи просто конфіскувати мій самогонний апарат, — він підвівся, наближаючись до неї з чарівною посмішкою. — Бо для шлюбу я занадто молодий, а апарат... ну, він технічно є частиною системи опалення.
Еліза навіть не кліпнула. Вона підійшла ближче, і Артур відчув аромат її парфумів — цитрус і порох. Дивне, але збуджуюче поєднання.
— Містере Старфолл, залиште свої жарти для портових повій. Три дні тому було пограбовано сховище банку «Барклайс». Сейф не зламали. Його розібрали на молекули за допомогою звукової вібрації. Високої частоти.
Вона витягла з кишені маленьку прозору сумку для доказів. Всередині лежала крихітна латунна шестерня. Артур відчув, як у нього пересохло в горлі. На внутрішньому боці деталі було його власне тавро — маленька зірка й літера «А».
— Мій «Акустичний Розмикач»... — вирвалося в нього.
— Так, ваш прилад, — Еліза зробила крок вперед, заганяючи його в кут між верстаком і полицею з деталями. — Прилад, який заборонено Актом про магічну та технічну безпеку. За розробку такого «іграшки» дають десять років каторги. А за пособництво у пограбуванні — довічне.
Вона стояла так близько, що Артур бачив маленьку родимку біля її верхньої губи. Вона була надзвичайно красивою в цій своїй суворості, і це збивало його з пантелику.
— Слухайте, слідча... Елізо... можна вас так називати? — він спробував покласти руку на верстак, щоб виглядати впевненіше, але випадково торкнувся її ліктя. Крізь тканину піджака він відчув, що вона напружена, як стиснута пружина.
— Слідча Грейс для вас, — відрізала вона, не відводячи погляду. — І не намагайтеся на мене тиснути своїм шармом. У мене імунітет до таких, як ви.
— О, так? — Артур примружився, і в його очах спалахнув той самий «вогник». — А я думаю, ви просто дуже хочете заарештувати мене, щоб мати привід зустрітися ще раз. Бо цей прилад у мене вкрали. Ще тиждень тому. Я просто не встиг подати заяву.
— Яка зручна брехня, — Еліза посміхнулася, але це була посмішка хижака. — Але мені байдуже, вкрали його чи ні. Ви — власник підпису. І ви допоможете мені знайти того, хто це зробив.
— Ви хочете, щоб я був вашим консультантом? — Артур розсміявся. — Це що, пропозиція співпраці?
— Це шантаж, Артуре, — вона нахилилася до його обличчя так близько, що їхні носи майже зіткнулися. Її голос став тихим і небезпечним. — Або ви стаєте моїм кишеньковим генієм і допомагаєте закрити цю справу, або я сьогодні ж опечатую цю лавочку, а вашу сестру Селесту і її чоловіка викликаю на допит як спільників. Я знаю, хто вони. І знаю, що вони приховують про Острів Дзеркал.
Артур замовк. Згадка про Селесту була ударом нижче пояса. Він зрозумів, що Еліза Грейс — це не просто поліцейська. Вона знала про них усе.
— Ви граєте брудно, — прошепотів він, дивлячись у її сірі очі.
— Я граю на перемогу, — відповіла вона, і на мить її погляд затримався на його губах. — Отже, ми домовилися?
Артур повільно підняв руку. Він не збирався здаватися так просто. Його пальці ніби випадково торкнулися її пасма волосся, що вибилося з вузла. Еліза здригнулася, але не відсахнулася. Між ними пробігла іскра — і це була не статична електрика з його приладів.
— Гаразд, Ел. Я пограю у вашу гру. Але попереджаю: я дуже неслухняний консультант.
Еліза різко відсторонилася, вирівнюючи жакет. Її щоки ледь помітно порозовіли, але голос залишився сталевим.
— О восьмій вечора біля входу в паб «Чорний лебідь» у Саутворку. Одягніться як людина, а не як сажотрус. Ми йдемо на зустріч з інформатором. І спробуйте не вкрасти нічого по дорозі.