Розділ 1. Шестерня правосуддя

​Лондон після великого туману Скляного моря змінився. Він став гучнішим, швидшим і набагато небезпечнішим для тих, хто звик гратися з магією в підвалах. Артур Старфолл, колись безтурботний молодший брат великої Селести, тепер мав власну територію — майстерню «Механізми та Чудеса» в районі Ковент-Гарден. Це було місце, де пахло мастилом, кавою та озоном, а на полицях зберігалися старі годинники й прилади, призначення яких Артур і сам іноді забував.

​Того ранку Артур почувався напрочуд добре. Він щойно завершив роботу над «Механічним Солов’єм» для однієї герцогині. Пташка не просто співала — вона вміла підслуховувати розмови й повторювати їх лише тоді, коли господар натискав на приховану пружину.

​— Ну що, малий, давай перевіримо твої легені, — промуркотів Артур, поправляючи окуляри, які звично висіли в нього на лобі.

​Він крутнув важіль, і соловейко видав ідеально чисту трель. Артур задоволено відкинувся на спинку свого старого крісла, закинувши ноги на стіл, завалений кресленнями. Він був у своїй стихії: біла сорочка з розстебнутим коміром та закоченими рукавами, сліди сажі на щоці та легка небритість, яка, за словами Олівії, додавала йому «вигляду розпусного генія».

​Раптом дзвіночок над вхідними дверима різко дзеленькнув. Артур навіть не зняв ніг зі столу.

— Ми зачинені на обід, дорогі гості! — крикнув він, не обертаючись. — Якщо ви принесли поламану праску, залиште її біля порога і моліться, щоб вона зцілилася сама.

​— Я принесла не праску, містере Старфолл. Я принесла ордер на обшук і ваші великі неприємності.

​Голос був сухим, чітким і холодним, наче удар металевої лінійки по столу. Артур здригнувся. Він повільно опустив ноги й повернувся.

​Біля дверей стояла жінка. Вона була зовсім не схожа на його типових клієнток у пишних сукнях. На ній був темно-синій дорожній костюм, що більше нагадував чоловічий крій: строгий жакет, вузька спідниця, що не заважала крокувати, і шкіряні рукавички. Її волосся кольору темного меду було зібране у бездоганно гладкий вузол. Але найголовнішим був погляд — сталеві сірі очі, які, здавалося, бачили Артура наскрізь, аж до його дрібних гріхів.

​— Слідча Еліза Грейс, Скотленд-Ярд, — вона коротко показала йому жетон. — Ви Артур Старфолл?

​Артур миттєво ввімкнув свій фірмовий флірт, намагаючись приховати раптовий напад паніки.

— Залежить від того, чи хочете ви вийти за мене заміж, чи просто конфіскувати мій самогонний апарат, — він підвівся, наближаючись до неї з чарівною посмішкою. — Бо для шлюбу я занадто молодий, а апарат... ну, він технічно є частиною системи опалення.

​Еліза навіть не кліпнула. Вона підійшла ближче, і Артур відчув аромат її парфумів — цитрус і порох. Дивне, але збуджуюче поєднання.

— Містере Старфолл, залиште свої жарти для портових повій. Три дні тому було пограбовано сховище банку «Барклайс». Сейф не зламали. Його розібрали на молекули за допомогою звукової вібрації. Високої частоти.

​Вона витягла з кишені маленьку прозору сумку для доказів. Всередині лежала крихітна латунна шестерня. Артур відчув, як у нього пересохло в горлі. На внутрішньому боці деталі було його власне тавро — маленька зірка й літера «А».

​— Мій «Акустичний Розмикач»... — вирвалося в нього.

​— Так, ваш прилад, — Еліза зробила крок вперед, заганяючи його в кут між верстаком і полицею з деталями. — Прилад, який заборонено Актом про магічну та технічну безпеку. За розробку такого «іграшки» дають десять років каторги. А за пособництво у пограбуванні — довічне.

​Вона стояла так близько, що Артур бачив маленьку родимку біля її верхньої губи. Вона була надзвичайно красивою в цій своїй суворості, і це збивало його з пантелику.

​— Слухайте, слідча... Елізо... можна вас так називати? — він спробував покласти руку на верстак, щоб виглядати впевненіше, але випадково торкнувся її ліктя. Крізь тканину піджака він відчув, що вона напружена, як стиснута пружина.

— Слідча Грейс для вас, — відрізала вона, не відводячи погляду. — І не намагайтеся на мене тиснути своїм шармом. У мене імунітет до таких, як ви.

​— О, так? — Артур примружився, і в його очах спалахнув той самий «вогник». — А я думаю, ви просто дуже хочете заарештувати мене, щоб мати привід зустрітися ще раз. Бо цей прилад у мене вкрали. Ще тиждень тому. Я просто не встиг подати заяву.

​— Яка зручна брехня, — Еліза посміхнулася, але це була посмішка хижака. — Але мені байдуже, вкрали його чи ні. Ви — власник підпису. І ви допоможете мені знайти того, хто це зробив.

​— Ви хочете, щоб я був вашим консультантом? — Артур розсміявся. — Це що, пропозиція співпраці?

​— Це шантаж, Артуре, — вона нахилилася до його обличчя так близько, що їхні носи майже зіткнулися. Її голос став тихим і небезпечним. — Або ви стаєте моїм кишеньковим генієм і допомагаєте закрити цю справу, або я сьогодні ж опечатую цю лавочку, а вашу сестру Селесту і її чоловіка викликаю на допит як спільників. Я знаю, хто вони. І знаю, що вони приховують про Острів Дзеркал.

​Артур замовк. Згадка про Селесту була ударом нижче пояса. Він зрозумів, що Еліза Грейс — це не просто поліцейська. Вона знала про них усе.

​— Ви граєте брудно, — прошепотів він, дивлячись у її сірі очі.

​— Я граю на перемогу, — відповіла вона, і на мить її погляд затримався на його губах. — Отже, ми домовилися?

​Артур повільно підняв руку. Він не збирався здаватися так просто. Його пальці ніби випадково торкнулися її пасма волосся, що вибилося з вузла. Еліза здригнулася, але не відсахнулася. Між ними пробігла іскра — і це була не статична електрика з його приладів.

​— Гаразд, Ел. Я пограю у вашу гру. Але попереджаю: я дуже неслухняний консультант.

​Еліза різко відсторонилася, вирівнюючи жакет. Її щоки ледь помітно порозовіли, але голос залишився сталевим.

— О восьмій вечора біля входу в паб «Чорний лебідь» у Саутворку. Одягніться як людина, а не як сажотрус. Ми йдемо на зустріч з інформатором. І спробуйте не вкрасти нічого по дорозі.