Розділ VIII

Ніч над Нижнім містом була не просто темною — вона була сліпою. Вулиця, на якій стояв Притулок Святого Варфоломія, здавалася вимерлою, хоча за тонкими стінами сусідніх будинків тремтіли сотні наляканих душ. Люди боялися виходити. Чутки про «хворобу», що спалює дітей живцем, розповзлися швидше за щурів.

По карнизу другого поверху притулку м’яко ступала кішка. Цього разу це була не вулична чорна бродяга, а витончена біла кішка з розкішною шерстю, яка, втім, зараз була забруднена сажею. Вона належала дружині місцевого аптекаря, але зараз її дух спав, згорнувшись клубочком у далекому куточку розуму. Тілом керувала Пані.

Кішка зупинилася біля прочиненої кватирки. Її хвіст нервово бив по боках. Вона була зла.

— І звідки у Провідника таке чуття?! — прошипіла вона в ніч.

Це питання не давало їй спокою відучора. Повідомлення прийшло дивним шляхом — вогонь спалахнув синім у її каміні, залишивши на попелі слова, що світилися лише мить. Провідник писав коротко:

«Дзвони б’ють впусту. На Перетині порожньо.
Жодна дитяча душа з Браста не перейшла Межу за останні три доби. Перевір».

Кішка пирхнула. Провідник ніколи не помилявся в обліку душ і це турбувало її.

Якщо діти живі, то що, в біса, ховала церква? Чутки стверджували, що тіла спалили у вапні через загрозу зараження. Священики били в дзвони, відспівуючи «невинно убієнних». Що ж тоді кидали в яму? Порожні труни? Мішки з піском? Чи, може, магія була настільки сильною, що змусила святих отців бачити покручені трупи там, де було лише ганчір’я?

Або ж... хтось дуже впливовий просто наказав усім заплющити очі. І це дратувало Пані найбільше. Людська корупція змішана з магією — найгірший вид бруду.

Вона прослизнула всередину спальні.

Кімната була напівпорожньою. Ті ліжка, з яких зникли діти, стояли акуратно застеленими, наче маленькі білі надгробки. Повітря тут було густим від страху і запаху ладану, яким намагалися викурити зло. Але Пані шукала інший запах.

Вона зістрибнула на підлогу і пройшлася між рядами. — Чмерик, старий щур... — пробурмотіла вона подумки. — Схоже, ти не збрехав. Чому чутки не можуть лишатися лиш чутками?

Вона відчула це. Слабкий, ледь вловимий слід біля ліжка маленького Томаса. Він не пахнув сіркою чи гниллю, як демонічна присутність. Він пахнув... сіллю. Морською сіллю, холодними глибинами і солодкими, гнилими водоростями.

Кішка вистрибнула на тумбочку і наблизила ніс до стіни. Шпалери тут трохи потьмяніли, наче вигоріли на сонці, хоча сонця тут не бувало.

— Сирени, — з огидою констатувала Пані. — Кляті морські діви.

Вона принюхалася сильніше, вивчаючи астральний слід. Це не була жива істота. Якби сюди зайшла справжня сирена, стіни б досі стікали водою, а в усіх присутніх луснули б барабанні перетинки. Ні. Це був відгомін. Консервована магія. Артефакт. Імовірно, флейту або музичну скриньку, інкрустовану кісткою сирени, принесли сюди, відкрили на мить — і діти пішли.

Вона бачила їхні сліди — блідо-зелені в її магічному зорі. Вони йшли рівним строєм. Не тікали. Йшли на поклик, як щури за сопілкарем. Слід обривався біля чорного ходу. Там магію «вимкнули», або сховали річ у футляр.

Пані сіла на хвіст, відчуваючи, як всередині наростає холодне роздратування.

Це не справа Вартової. Закон Рівноваги був суворим: вона захищає світ людей від вторгнення Потойбіччя. Якби тут був демон — вона б його знищила. Якби душі були просто прив’язані до місця — викликала б молодших Провідників. Але тут були люди. Люди купили артефакт (хтось же його продав!). Люди використали його проти інших людей. Люди сфальсифікували похорон.

Вона не могла це ігнорувати. Якщо Провідник написав їй, значить, він теж натякає, що баланс порушено. Якщо діти живі — це добре. Але це означає, що їх десь тримають. І «річ» знаходиться там же.

Вона має знайти цю «річ» і знищити її. А також знайти того, хто перетягнув її через Бар’єр і продав. А діти... вона поморщилася

— Їх я теж маю знайти… або їхні душі, і доповісти. Кляті звіти, — прошипіла вона, випускаючи кігті в дерев’яну стільницю. 

Кішка підвелася, нервово смикнувши вухом. Це буде брудна робота. Треба лізти в політику, в змови, розплутувати брехню поліції та церкви.

— Ненавиджу людей, — просичала вона, зістрибуючи на підлогу. — Вічно вони створюють проблеми, які доводиться вирішувати мені.

Біла тінь вислизнула у вікно. Вона більше не сумнівалася. Похорон був брехнею. Дзвони брехали. І тепер їй доведеться знайти тих, хто змусив ці дзвони звучати, перш ніж вони встигнуть використати «спів сирени» знову.