Розділ VII

Еліас виринув зі сну, коли сонце вже перевалило за зеніт. Пробудження було схоже на падіння з третього поверху — різке і болісне. Тіло нагадувало мішок із битим склом: здавалося, що вночі його переїхав товарний екіпаж, а коні ще й станцювали на ребрах, відбиваючи копитами чечітку.

Він сів, звісивши ноги з ліжка. «Центуріон» лежав на стільці поруч, мовчазний і холодний. Без протеза Еліас почувався легшим, але якимось... незавершеним. Він підійшов до комода, на якому стояла емальована миска з водою. Вода давно вистигла і вкрилася тонкою плівкою пилу.

Еліас нахилився, щоб хлюпнути в обличчя хоч трохи бадьорості, але завмер. З дзеркала на нього дивився незнайомець. Або, радше, хтось, кого він дуже хотів забути.

Синці на вилиці розцвіли густим фіолетовим кольором, губа набрякла, перетворивши рот на криву гримасу. Але найгіршим були очі. У них не було каяття. Там був холодний розрахунок хижака, який щойно вполював здобич.

Він важко сперся долонями об стільницю комода, вдивляючись у своє відображення, наче намагався знайти там рештки офіцера Торнтона.

— Ідіот… — прошепотів він, і слово луною відбилося від порожніх стін. — На третій же день… здався і пішов…

Він не насмілився вимовити вголос те слово, що крутилося на язиці. «Вбивати». Він знову став тим, ким його зробила війна — знаряддям. Тільки тепер він працював не за присягу, а за жменю срібла.

Еліас грубо, майже злісно, розтер обличчя жорстким рушником, намагаючись стерти не так бруд, як це відчуття. Одягнувся, приладнав протез — замки сухо зійшлися, звично відтягуючи ліве плече, — і спустився на кухню.

Місіс Вейн вдома не було. На столі, притиснута сільницею, біліла записка:

«Недільна служба. Пішла до Святого Павла помолитися за душу Артура. І за твоє здоров’я, Еліасе. У печі трохи картоплі на обід. М. Вейн».

У грудях знову защеміло. Вона молиться за його здоров’я. За здоров’я людини, яка вчора можливо вбила людину голими руками. Ця жінка була святою, і її доброта пекла сильніше за вогонь.

Еліас дістав із печі миску з картоплею. Вона була холодною, але він не став розпалювати вогонь. Вугілля коштувало грошей, а він і так завдав цій родині досить клопоту. Він їв механічно, повільно пережовучи крохмалисті шматки, а погляд його мимоволі повертався до чорного чавунного отвору газової печі.

Саме сюди Артур засунув голову.

Еліас відклав недоїдену картоплину. Апетит зник.

Всі ці дні він гнав від себе думки про той момент. Намагався не уявляти, як його друг, веселий і життєрадісний Артур, готується до кінця. Але зараз, у тиші порожньої квартири, привиди минулого стали сміливішими.

— Ох, Артуре… — прошепотів Еліас у порожнечу. — Ти завжди не любив темряву. Навіть в окопах спав біля лампи. Як ти наважився полізти туди сам?

Він підвівся і підійшов до печі. Торкнувся холодних дверцят. Чавун був старим, вкритим шаром кіптяви і жиру, що в’ївся в метал за десятиліття.

Еліас зробив крок назад, приміряючись.

— Як? — запитав він сам себе.

У Артура не було лівої ноги. Він пересувався на милиці.

Еліас спробував уявити позу. Щоб засунути голову в духовку, треба нахилитися.

Стояти на одній нозі, зігнувшись буквою «Г» і тримати рівновагу? Неможливо. Він би впав ще до того, як встиг би відкрутити вентиль.

На колінах? Еліас опустив погляд. Піч стояла на цегляному підвищенні. Якщо стати на коліна, голова опиниться нижче отвору. Треба було б підтягуватися на руках.

Він знову нахилився до чорного зіва духовки. Його єдине око звузилося.

На емальованому краї, там, де дверцята прилягали до корпусу, виднілися подряпини. Не старі, затерті часом сколи, а свіжі, гострі борозни, що оголили метал.

Еліас повільно поклав свої руки поверх цих слідів. Його долоні лягли ідеально.

Але це могло нічого не означати. Піч стара, дім бачив десятки рук і сотні незграбних рухів. Люди дряпають метал, коли падають, коли тягнуть важке, коли зляться. Тут могли бути будь-які сліди — від ремонту, від вантажників.

Він глибоко вдихнув, намагаючись зібрати думки. Не все — злочин. Не кожна смерть — війна.

Але це не були сліди людини, яка спирається, щоб зручніше покласти голову. Подряпини йшли зсередини назовні.

Він змусив себе зупинитися. Він надумує. Мусить надумувати. Бо інакше…

— …занадто важко для самогубства, — мовив він уже тихіше, без упевненості.

А може, й ні.

Може, він просто шукає складність там, де її немає. Може, Артур зламався — тихо, без свідків, без винних.

Еліас упіймав себе на підлому, майже солодкому бажанні: щоб це було самогубство. Чисте. Остаточне. Таке, де він не мусить нічого робити.

Але. 

Якби Артур хотів померти, він би поклав руки розслаблено. Або тримав би їх на підлозі. Ці сліди… пальці, що вчепилися в метал. Людина намагалася витягнути голову назад, але хтось наче тримав її там силою.

Він різко випростався, відсахнувшись від печі, наче вона була живою потворою. Кухня раптом стала тісною. Стіни тиснули. Повітря здавалося отруєним газом, хоча вентиль був закритий.