Розділ VI

Досвітанковий Браст був кольору брудного мастила. Туман, просочений вугільним пилом, лип до обличчя, осідав на віях і проникав під одяг. Еліас стояв перед дверима квартири місіс Вейн. У його здоровій руці була тепла, ще м’яка буханка хліба і пляшка молока, загорнута в газету, яку він обережно стискав пальцями ― трьома з плоті й двома металевими фалангами ― намагаючись не розтрощити скло. Справжній сніданок. Розкіш для цього місця.

Але він не відчував радості. У кишені шинелі, відтягуючи тканину, лежало дещо важке. Кілька срібних монет — жалюгідна частка від ставок, яку кинув йому грошовик, наче собаці кістку. Еліас відчував їхню вагу стегном при кожному кроці. Це була не вага металу — це була застигла кров того хлопця, Щура, і власна продана гідність..

Він не знав, як подивиться в очі матері Артура. Не знав, чи живий ще його супротивник, чи його вже викинули у стічну канаву. Еліас витер піт із чола рукавом механічної руки, намагаючись разом із ним стерти й спогади про хрускіт чужих кісток.

Він набрав у груди вогкого повітря, натягнув на обличчя криву усмішку — маску, яка давалася йому важче, ніж будь-який бій, — і штовхнув двері.

Місіс Вейн була на кухні, латала старий фартух при світлі недогарка свічки. Жінка не спала всю ніч. Вона здригнулася від звуку дверей і обернулася. Її очі миттєво розширилися, втупившись у його обличчя: розпухла губа і синець на вилиці, що розливався фіолетовою плямою. 

— Господи милосердний, Еліасе! — вона впустила шиття і кинулася до нього, витираючи руки на ходу. — На тебе напали?

— Все гаразд, мем, — Еліас поклав продукти на стіл, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Голос звучав хрипко, ніби горло було забите попелом. — Я знайшов роботу. Нічним сторожем на складах мануфактури «Ґіблс & Ко».

Брехня злетіла з язика сухо і чітко, як військовий рапорт.

— Але твоє обличчя... Господи, та на тобі живого місця немає!

— У першу ж ніч спробували залізти, — Еліас знизав плечима, і цей рух віддався спалахом болю в забитих ребрах. — Місцева шпана. Хотіли поцупити інструменти, а заразом перевірити нового сторожа на міцність. Довелося... пояснити їм, що це погана ідея.

Він поліз у кишеню і дістав монети. Вони впали на стіл із глухим дзвоном, покотившись по клейонці.

— Власник був задоволений, що склад цілий. Кинув мені трохи монет наперед.

Місіс Вейн завмерла. Вона дивилася на це срібло так, ніби перед нею лежали сапфіри з корони Імператриці. Потім перевела погляд на хліб, і знову на Еліаса. У її вицвілих очах промайнула тінь — чи то сумнів, чи то розуміння того, якою ціною насправді дістаються це «наперед» у Брасті. Але голод — жорстокий цензор. Він змушує мовчати навіть совість.

— Ти хороший чоловік, Еліасе Торнтон, — тихо сказала вона, і її голос тремтів. — Сідай. Я закип’ячу молока. Тобі треба відігрітися.

***

На іншому боці міста, у найглибших нетрях Портового району, куди навіть варта заходила неохоче й лише вдень, панувала інша темрява.

По напівзруйнованому паркану пробігла чорна кішка. Вона рухалася дивно — надто швидко, надто рвучко, наче її сіпало під дією невидимої іскри. Тварина легко зістрибнула на мокру бруківку — жодна крапля не торкнулася її лап — і прошмигнула у розбите вікно старої коптильні.

Всередині пахло сіллю, віковою пліснявою і чимось солодкуватим, схожим на гнилі яблука. Величезний цех тонув у мороку, завалений горами мотлоху: іржаві бочки, залишки станків, купи ганчір’я, що колись було одягом.

Кішка вистрибнула на купу ящиків у центрі зали. Її тіло вигнулося дугою, судома пройшла від хвоста до вух. Її очі блиснули золотавим світлом — і ґніти в старих гасових лампах один за одним почали спалахувати. Тварина відкрила пащу, але замість шипіння звідти вирвався звук, від якого здригнулося саме повітря — низький, вібруючий, сповнений людського роздратування.

— Вилазь, Чмерику. Я не маю часу на твої ігри в хованки.

Тиша у відповідь. Лише десь у глибині купи сміття щось клацнуло. Потім зашурхотіло, наче тисяча тарганів одночасно перебирали лапками по сухому папері.

— Ох... Пані знову не вшанувала мене... справжньою присутністю? — проскрипів він, вдавано засмучено цмокнувши язиком. — Знову чужа шкура? Знову ховаєтесь у брудній тварюці?

Кішка вигнула спину, випустивши кігті в дерево ящика.

— Не маю бажання потрапляти людям на очі, — відрізала вона. Голос прозвучав сухо і владно, як ляпас. — Ти знаєш Закон, Чмерику. Світи мають бути розділені.

— Закон... Закон... Пані любить правила, а Чмерик любить речі. Але ж ви тут не заради повчань, еге ж? 

З-за нагромадження поламаних меблів висунулася тінь. Спочатку здалося, що це купка ганчірок, яку тягне протягом. Але потім «ганчірки» піднялися. Чмерик хихикнув, перебираючи пальцями ґудзики на своєму лахмітті.

Істота була схожа на людину лише здалеку. Занадто довгі руки, що звисали майже до підлоги, багатосуглобчасті пальці, які нервово перебирали якісь дрібнички — ґудзики, уламки годинникових механізмів, скляні кульки. Обличчя ховалося в каптурі брудного балахона, видно було лише блиск очей — надто великих, без білків, затягнутих мутною плівкою. Чмерик не йшов, він перетікав простором, постійно торкаючись речей навколо, ніби перевіряючи, чи вони все ще належать йому.