Розділ IV

Тієї ж ночі, поки на іншому кінці міста натовп ревів в очікуванні крові, у Нижньому Місті панувала тиша. Тут, у лабіринті вузьких вуличок, де будинки тулилися один до одного, наче перелякані звірята, знаходився Притулок Святого Варфоломія.

Сестра Марта не спала. Її старі кістки нили на погоду, віщуючи, що дощ не припиниться до ранку. Вона сиділа на стільці в кінці довгого коридору дитячої спальні, перебираючи чотки. Тьмяне світло газового ріжка на стіні кидало довгі, тремтливі тіні.

У спальні було тихо. Двадцять ліжок, двадцять маленьких сиріт, яких місто виплюнуло, а церква підібрала. Марта любила цю тишу. Це був єдиний час, коли діти не плакали від голоду, а світ за стінами здавався безпечним.

Раптом полум’я в газовому ріжку здригнулося.

Марта підвела голову. Газ часто подавали з перебоями, але цього разу щось було не так. Полум’я не просто зменшилося — воно змінило колір. Зі звичного жовтого воно стало блідо-ліловим, мертвим, холодним.

Повітря в коридорі миттєво згустилося. Стало важко дихати, ніби кисень замінили на воду. Запахло не газом і не вугіллям, а чимось солодкуватим, схожим на гнилі фіалки та озон після грози. Марта спробувала підвестися, але ноги стали ватяними.

Двері в кінці коридору — масивні, дубові, замкнені на важкий засув, — почали відчинятися.

Засув не скреготав. Він просто... сповз униз, наче метал став м’яким, як віск. Або наче невидима рука обережно відсунула його з того боку. Марта хотіла закричати, підняти тривогу, але голос застряг у горлі крижаною грудкою. Вона могла лише дивитися.

У коридор увійшли троє.

Вони були високими, надто високими для звичайних людей. Їхні постаті ховалися під довгими прогумованими плащами, що блищали у фіолетовому світлі ліхтаря. Облич не було видно — їх приховували глибокі каптури та дивні маски. Чи то були маски? Марта бачила блиск лінз там, де мали бути очі, і ребристі трубки, що тягнулися від рота до грудей, наче дихальні апарати шахтарів.

Але жоден шахтар не рухався так... плавно. Вони не йшли. Вони пливли над підлогою, не здіймаючи шуму. Жодного стукоту чобіт. Жодного скрипу мостин. Лише тихе, ледь чутне дзижчання, що вібрувало прямо в зубах.

Перша фігура підняла руку. Рукавичка? Ні, пальці були занадто довгими, з безліччю суглобів. Фігура зробила жест у бік спальні. Прозвучав дивний звук, схожий на свист.

І тоді сталося найстрашніше. Діти почали вставати.

Вони не прокидалися. Їхні очі були розплющені, але порожні, як у ляльок. Вони мовчки злазили з ліжок, стаючи босими ногами на холодну підлогу. Ніхто не плакав. Ніхто не кликав маму.

Хлопчик з крайнього ліжка, маленький Томас, пройшов повз сестру Марту. Вона спробувала схопити його за сорочку, але її рука не слухалася. Вона була паралізована, прикута до стільця власним жахом і тим дивним тиском у повітрі. Томас пройшов повз, навіть не глянувши на неї. Він дивився на фігури в плащах з якимось... обожнюванням? Чи покірністю?

Один із Чужинців дістав щось з кишені і провів ним у повітрі. Діти вишикувалися в рівну колону, взявшись за руки.

«Хто ви?» — хотіла крикнути Марта. — «Це люди? Це дияволи?»

Вона помітила деталь, яка змусила її серце зупинитися. Під плащем однієї з фігур щось ворухнулося. Це не було схоже на рух тканини від вітру. Це виглядало так, ніби під одягом перекочувалися клубки змій. Або дротів.

Фігура, що замикала процесію, зупинилася біля Марти. Вона повільно повернула голову. Крізь темні лінзи маски (чи очі?) на черницю дивилася безодня.

— Тиша, — пролунав голос.

Це не був звук. Це була думка, вкладена прямо в її мозок. Вона звучала як скрегіт металу по склу і водночас як шелест сухого листя.

— Тиша — це золото. Вони... обрані.

Фігура торкнулася чола Марти довгим пальцем, обтягнутим чи то шкірою, чи то латексом. Холодний шок пронизав усе тіло. Світ перед очима черниці похитнувся і згас.

Останнє, що вона пам’ятала — це звук дощу за вікном і ледь чутний шурхіт маленьких босих ніг, що йшли в ніч, у невідомість, слухняно крокуючи за своїми новими пастухами.

А потім темрява поглинула притулок, залишивши по собі лише запах озону та відчинені двері, замок на яких стік на підлогу застиглою калюжею свинцю.