Розділ III

Місіс Вейн зустріла його мовчанням і бідною вечерею. Вона навіть не спитала, як минув день — її порожні очі й так знали відповідь. Еліас механічно проковтнув їжу і піднявся сходами.

Вчора він упав у це ліжко, наче мертвий, не бачачи нічого, крім темряви. Сьогодні ж, коли сон не йшов, кімната Артура постала перед ним у всій своїй потворності. Вона нагадувала музей нездійснених надій, законсервований у холоді та вогкості. Шпалери тут відставали від стін цілими пластами, оголюючи сіру, мокру штукатурку, по якій, наче сльози велетня, повільно стікали краплі конденсату. У кутках квітла чорна пліснява, розростаючись химерними візерунками, схожими на карти невідомих земель. Повітря було густим і затхлим, воно пахло старим папером і тією особливою сирістю, що пробирає до кісток навіть крізь вовняну ковдру.

На столі, заваленому кресленнями, панував ідеальний безлад генія. Еліас провів пальцями по пожовклому ватману. Це були схеми: нові типи клапанів, ескізи витончених механічних кінцівок, які мали б допомагати людям жити, а не вбивати. Артур мріяв будувати майбутнє. Поруч із кресленнями стояла чорнильниця, в якій давно висохло чорнило, і лежало перо з розщепленим кінчиком.

За вікном знову періщив дощ. Він барабанив по бляшаному підвіконню з монотонною наполегливістю тюремного наглядача, що б’є кийком по ґратах. Вода текла по шибці суцільним потоком, розмиваючи вогні міста у брудні жовті плями.

Еліас зупинився посеред кімнати. Його тінь, викривлена світлом вуличної лампи, лягла на порожнє ліжко.

— Ти збрехав мені, Артуре, — прошепотів він. Голос зірвався, ставши схожим на скрегіт іржавих завіс. — Ти писав, що ми впораємося. Що ми — команда. Кулеметний розрахунок «Торнтон і Вейн».

Він зробив крок до вікна, важко ступаючи, наче підлога була замінована.

— Ти казав, що найстрашніше позаду. Що коли замовкнуть гармати, настане тиша. — Еліас гірко усміхнувся, дивлячись на своє відображення у мокрому склі. —Тут гучніше, ніж у пеклі. Там ворог носив сіру форму. А тут ворог — це клерк, що боїться твого вигляду. Це десятник, що береже своє вугілля більше за людей.

Ліва рука мимоволі стиснулася. Пневматика видала хрипкий, сухий звук — мастило закінчувалося. Еліас з огидою подивився на латунний механізм. Артур пішов, залишивши матір слухати дощ. А йому, Еліасу, залишив цей брухт замість руки і прокляту самотність.

Він притулився чолом до холодної шибки. Внизу, по бруківці, текли ріки брудної води, несучи сміття у каналізаційні решітки. Місто перетравлювало день, готуючись виплюнути новий.

— Я спробую ще раз, — прошепотів він ледь чутно. — Але якщо Браст зламає і мене… то почекай там. Притримай місце біля багаття.

***

Наступний день зустрів його не надією, а їдкою мрякою, що піднялася з річки Іскер. Вода в річці нагадувала в’язку смугу мазуту. Вологість була такою, що одяг миттєво прилип до тіла крижаним компресом. Металеві деталі протеза вкрилися «потом» конденсату, і кожен рух супроводжувався неприємним тертям — суглоби руки просили мастила, якого не було.

Цього разу Еліас пішов на саме дно — у річковий порт. Там, де вантажили вугілля та руду, де не питали дипломів і не дивилися на шрами.

Дощ періщив нещадно, перетворюючи вугільний пил під ногами на чорне місиво, що засмоктувало чоботи по кісточки. Еліас дістався до пірсу №9, де бригада вантажників перекидала мішки з баржі на вози. Люди працювали мовчки, їхні обличчя були чорними від кіптяви, а з промоклого лахміття йшла пара.

Еліас підійшов до бригадира — величезного чолов’яги з гаком замість кисті правої руки. Це вселило в Еліаса кволу надію: тут каліцтво було нормою, професійним ризиком.

— Шукаю роботу, — перекрикуючи шум зливи та гудки буксирів, крикнув Еліас. — Можу тягати подвійну норму. Плата як усім.

Бригадир повільно повернувся. З його клейончастого плаща стікали потоки води. Він оглянув Еліаса єдиним оком з-під насунутого кашкета, потім перевів погляд на «Центуріон». Латунь протеза тьмяно блищала під дощем, поршні рухалися, змащувані вологою.

— Армійська модель? — прохрипів бригадир.

— Так. Четвертий Штурмовий.

Бригадир сплюнув у чорну калюжу.

— Не підійде.

— Чому? — Еліас відчув, як всередині знову підіймається хвиля відчаю. — У мене сили більше, ніж у трьох твоїх хлопців. Я не втомлююся. Ця рука не відчуває болю.

— Справа не в силі, солдате, — бригадир тицьнув гаком у бік баржі. — Бачиш це вугілля? Вугільний пил. Він забивається всюди. А тут ще й вода. Твоя гідравліка — це іскра. Одна іскра в трюмі, повному вугільного пилу — і ми всі злетимо в повітря разом з цією чортовою баржею.

— Вона герметична! — збрехав Еліас, хоча знав, що ущільнювачі давно розсохлися.

— Не бреши мені, — спокійно відрізав бригадир. — Я чую, як вона сичить. Вода потрапить у клапани, її заклинить, ти впустиш вантаж на когось із хлопців. Я не беру на себе гріх. Тут і так щодня хтось калічиться. Йди звідси.

— Дай мені хоч щось! — майже закричав Еліас, хапаючи бригадира за рукав здоровою рукою. — Я буду прибирати сміття! Я буду відкачувати воду з трюмів! Мені треба їсти!

Бригадир різко вирвав руку.

— Усі хочуть їсти. Черга стоїть аж до воріт. Йди, поки я не покликав портову варту. Вони люблять тренуватися на таких, як ти.