Розділ II

Ранок у Брасті мав смак попелу. Сіре світло ледве пробивалося крізь закіптюжені шибки кімнати Артура, вихоплюючи з напівтемряви порожнє ліжко з акуратно застеленою ковдрою. Еліас прокинувся ще до світанку — фантомний біль у відсутніх пальцях працював краще за будь-який будильник.

​Місіс Вейн дала йому шматок черствого хліба і загорнула в промаслений папір шматок вареної картоплини.

— Це тобі на обід, — сказала вона, не піднімаючи очей. — Удачі, майоре.

​Удача була йому потрібна. Еліас вийшов у місто, яке вже гуло, наче розтривожений вулик. Фабричні гудки розрізали повітря, скликаючи зміни, і Еліас попрямував до промислового кварталу. Його план був простим: він сильний, він вміє виконувати накази, він не боїться брудної роботи.

​Першим пунктом стала ливарна мануфактура «Вулкан». Біля воріт юрмилися чоловіки — брудні, втомлені, але з двома руками. Десятник, кремезний чоловік із бичачою шиєю, проходив уздовж шеренги, тицяючи пальцем у тих, хто йому подобався.

Дійшовши до Еліаса, він зупинився. Його погляд впав на латунний суглоб, що визирав з-під рукава шинелі.

— Що це? — гавкнув десятник.

— Протез серії «Центуріон». Посилена гідравліка, — чітко відповів Еліас. — Можу підняти вагу, яку двоє звичайних не подужають.

Десятник сплюнув під ноги чорну слину.

— Мені не потрібні циркові потвори. Якщо ця штука заклинить і ти впустиш чан з розплавленим металом, хто платитиме? Ти? Чи Імперія? Іди звідси. Тут робота для людей, а не для брухту.

​Наступним був охоронний дім «Щит і Меч», що обслуговував склади в порту. Офіс був чистішим, на стіні висів плакат із зображенням бравого солдата, що пронизує багнетом ворога. Напис внизу голосив: «Слава захисникам Імперії! Їхній подвиг — наша гордість».

Еліас гірко всміхнувся.

Клерк, молодий хлопець із напомадженим волоссям, навіть не дозволив йому заповнити анкету.

— Ваше око, містере Торнтон... — промямлив він. — І ця... конструкція. Клієнти хочуть почуватися в безпеці. Ваш вигляд... він надто... агресивний. Це може налякати дам, які приходять на склади за товарами.

— Я воював за те, щоб ці дами могли спокійно купувати свої шовки, — прогарчав Еліас, відчуваючи, як пульс б’є у скроні. Права рука мимоволі стиснулася в кулак.

— Розумію, розумію, — клерк відсунувся разом зі стільцем. — Але у нас свої порядки, містере Торнтон. І, судячи з вашої особової справи... контузія? Нервові зриви? Ми не можемо дати зброю людині з... ознаками контузійного синдрому.

​До обіду Еліас обійшов пів десятка місць. Він пропонував себе вантажником, сторожем, навіть прибиральником у ресторані, де метрдотель просто вказав йому на двері, почувши дзижчання сервомоторів.

​Ближче до вечора Еліас опинився біля газетного кіоску. На першій шпальті «Імперського Вісника» красувався заголовок: «Тріумфальний парад на честь героїв Чорних Скель відбудеться цієї неділі!». Стаття розхвалювала мужність солдатів, турботу імператора та незламний дух нації.

​Еліас стояв під дощем, читаючи ці рядки, і відчував, як всередині закипає холодна лють. Імперія любила своїх солдатів лише тоді, коли вони були красивими картинками на папері або мертвими героями в землі. Живі, покалічені, з розбитими душами — вони були сміттям, незручним нагадуванням про ціну тієї самої «величі».

​Раптом гучний звук — у когось із перехожих випав із рук важкий чемодан і вдарився об бруківку — змусив Еліаса різко присісти.

В одну мить він вже не був на вулиці Браста. Він був в окопі. Повітря пахло горілим м’ясом і озоном. Крик пораненого розривав вуха.

— Лягай! — крикнув він, хапаючись за уявну гвинтівку.

Механічна рука з гучним скреготом смикнулася, вдаривши по склу вітрини, біля якої він стояв. Скло пішло тріщинами.

Люди навколо сахнулися. Жінка закричала.

— Варто! Тут псих! — заверещав хтось.

​Еліас важко дихав, приходячи до тями. Реальність поверталася уривками: перелякані обличчя прохожих, дощ, тріщина на склі. Він побачив своє відображення: мокрий, жалюгідний, з виряченим здоровим оком, в якому плескався тваринний жах.

​Власник крамниці, товстун у фартуху, вибіг на вулицю з дрючком.

— Геть! Геть звідси, волоцюго! Ще раз побачу біля моєї вітрини — викличу варту!

​Еліас не став сперечатися. Він мовчки розвернувся і пішов геть. Його шлунок звело від голоду, але ще більше боліло десь під ребрами, там, де мала бути віра в справедливість. Він з’їв холодну картоплину на ходу, навіть не відчувши смаку.

​Сонце сідало, фарбуючи дим над містом у колір запеченої крові. Роботи не було. Грошей не було. Надії теж майже не лишилося.

Він завернув у темний провулок, щоб скоротити шлях до будинку Вейнів. Уздовж стін сиділи безхатьки, каліки з механічними шинами замість ніг, діти — худі, мов після тривалої хвороби, — що тягнули до нього закіптюжені руки. Еліас не зупинився. Йому не було що їм дати. Він пришвидшив крок, боячись, що якщо зупиниться — то вже не зрушить з місця.