Розділ I

Місто Браст зустріло чоловіка не фанфарами, а задушливим смородом вугільного диму та байдужим скреготом шестерень. Потяг «Залізний Левіафан» із гучним шипінням випустив хмару перегрітої пари, перш ніж остаточно завмерти біля платформи. Еліас Торнтон, колишній майор четвертого Штурмового корпусу, підвівся з жорсткої дерев’яної лави. Кожен рух давався йому з зусиллям, наче власне тіло було чужим, погано підігнаним механізмом. Він ступив на перон. Його ліве плече тягнуло донизу — вага казенного протеза. 

Це був не витончений виріб майстрів з Верхнього Міста, оздоблений червоним деревом, а груба армійська модель серії «Центуріон»: латунь, сталь, відкриті поршні та гучне дзижчання пневматики при кожному згині ліктя. 

Натовп розступився перед ним, але не з поваги. Люди — дами у тісних корсетах та пестрих капелюшках, джентльмени з моноклями та дорогих фраках — відсахувалися, наче від прокаженого. Еліас бачив це своїм єдиним здоровим оком. Ліве, затягнуте більмом і прикрашене блідим шрамом, розрізняло лише тіні, але й цього було достатньо, щоб помітити огиду на їхніх обличчях. Для них він був нагадуванням про те, що ціна їхнього комфортного життя — це м’ясо та кров, перемелені десь на фронті.

— Обережніше! — вигукнув якийсь клерк, коли Еліас випадково зачепив його своїм латунним плечем. Клерк обтрушував свій твідовий піджак, наче торкнувся бруду. Еліас не відповів. Він поправив шкіряну рукавичку на правій руці. Там, де колись були мізинець і безіменний, тепер ховалися нерухомі сталеві фаланги — дешева імітація, що лише заважала тримати речі. Він рушив далі, до виходу з вокзалу. Першим пунктом призначення був не дім. Дому не було. Першим пунктом був Департамент у справах ветеранів та пенсійного забезпечення.

Будівля Департаменту нагадувала величезний годинник, що пожирав час. Всередині панував ритмічний стукіт друкарських машин і шелест паперу — звуки, страшніші за кулеметну чергу, бо від них не можна було сховатися в окопі. 

Еліас простояв у черзі три години. Його спина горіла вогнем, нагадуючи про те, де йому доводилося ночувати, дорогою сюди.

— Ім'я? — клерк за ґратами навіть не підняв голови.

— Майор Еліас Торнтон. У відставці.

— Документи про списання. Форма 12-Б. Довідка про інвалідність третього ступеня. Підтвердження участі у кампанії при Чорних Скелях.

Еліас виклав стос пом’ятих паперів на стіл правою рукою, незграбно притримуючи їх трьома пальцями. Клерк довго вивчав папери, поправляючи окуляри.

— Тут помилка у даті народження, містере Торнтон. А у довідці про протезування відсутня печатка головного механіка польового шпиталю.

— Головного механіка розірвало снарядом разом зі шпиталем, — тихо прохрипів Еліас.

— Це прикро, але без печатки ми не можемо нарахувати надбавку за обслуговування гідравліки, — клерк нарешті підвів очі. Його погляд ковзнув по шрамах на обличчі Еліаса і швидко повернувся до паперів. — І ваша пенсія... Вона затримується. Бюрократичні накладки. Прийдіть через місяць. Або два. Нам потрібно зробити запит в архів.

— Мені ніде жити, — сказав Еліас. — Мені нічим платити за мастило для руки.

— Наступний! — гукнув клерк, ігноруючи його. Еліас вийшов на вулицю, де вже починався їдкий дощ. Пара з каналізаційних люків змішувалася з туманом, перетворюючи місто на примарний лабіринт. Залишилася одна надія. Артур. Артур Вейн. Його списали зі служби два роки тому, коли той втратив ногу. Артур писав йому: «Приїжджай, Елі. Тут важко, люди — лайно, але ми тримаємось. У мене є кімната». Еліас дістався потрібної адреси ближче до вечора. Це був обшарпаний багатоквартирний будинок у промисловому районі, де труби заводів зазирали прямо у вікна. Він піднявся на третій поверх, важко дихаючи.

Двері відчинила літня жінка. Від неї тхнуло дешевим джином і кішками.

— Артур Вейн? — запитав Еліас. — Я його друг. Майор Торнтон.

Жінка змінила вираз обличчя з підозрілого на жалісливий, і це було гірше за байдужість.

— Ох, сер... Ви не знали?

— Чого не знав?

Жінка витерла руки об фартух.

— Артура немає. Вже місяць як.

— Він переїхав?

— Він... — вона затнулася, дивлячись на латунну руку Еліаса. — Він не витримав, сер. Бюрократія, борги... Йому відмовили у виплатах, бо він не зміг довести, що ногу втратив саме в бою, а не на виробництві до війни. Сказали, документи згоріли.

Еліас відчув, як світ навколо хитнувся.

— Де він зараз?

— На цвинтарі Святого Магнуса, у секторі для бідних. Він... він засунув голову в газову піч, сер. Залишив записку, але поліція її забрала.

Еліас стояв мовчки. Його права рука, вкрита чорною рукавичкою, тремтіла. Штучні пальці тихо клацнули, вдаряючись об дверну раму.

Він пройшов через пекло, вижив під обстрілами, від яких плавилася сталь. Він повернувся додому. Але дім виявився небезпечнішим за фронт.

— Ви…? — почав Еліас.

— … мати Артура. Місіс Вейн, — закінчила за нього жінка. Вона відійшла вбік і, не чекаючи його реакції, почовгала в глибину темного коридору, підставивши йому спину. Вона навіть не озирнулася, щоб перевірити, чи не заніс він свій латунний кулак для удару. Їй було байдуже. — Проходьте, я приготую нам чаю.