Механічне серце Імперії

Повітря над містом було важке, мов пара, що не встигає розтанути. Дим із фабричних труб зливався з хмарами, і небо ставало кольору старої міді. Годинникові вежі цокали в унісон, нагадували мешканцям Ауреліона: «Час належить Імперії, не вам».

Еліра Тенґ сиділа на краю даху, де колись стояла її майстерня. Нижче кипіло життя — вулиці, забиті паровими екіпажами, діти в пилюці, торговці, що кричали крізь гул двигунів. Усе рухалось, усе дихало, і все — завдяки Серцю.

Вона підняла погляд туди, де між димом ледь виднівся купол — гігантська бронзова сфера, оточена сотнями труб.

Механічне Серце Імперії.

Кажуть, воно працює безперервно сто сорок сім років. Кажуть, що воно живе. Еліра знала, що це не просто легенда.

В ту ніч, коли Серце мало спинитися, вона втратила все. І тепер, через десять років, вона мала ключ — маленьку бронзову деталь, вкрадену з лабораторії міністерства. Деталь, яку колись створив її батько.

Вона стисла її в руці. Метал був теплим — занадто теплим, щоб бути просто металом.

Десь унизу загуділа сирена, і дирижабль із гербом Імперії повільно пролетів над дахами.

Еліра вдихнула гіркий запах пари.

— Якщо Серце живе, — прошепотіла вона, — воно має відчувати біль.

Повільно сонце почало ховатись за обрій. Ставало схожим на металевий диск, який полонила токсична іржа. Звуки міста продовжували бриніти. Вузькі вулички освітлювались крихітними сріблястими ліхтарями на паровій тязі. Чи не з кожного двору лунали різкі звуки клапанів, що випускали білосніжну водяну гладь для нормалізації тиску в системах.

Серед шипіння й гулу пролунали інші звуки — важкі та розмірені кроки. Еліра обернулася. З туману повільно вийшов силует у темному плащі. Металевий відблиск у рукаві. Дівчина не розуміла, протез блищить чи револьвер. Чоловік ступив ближче, і в світлі ліхтаря вона побачила його обличчя. Погляд строгий та вимогливий: одне око — звичайне, друге — мідне, із тонкими шестернями замість райдужки.

— Панно Тенґ, — промовив він, злегка нахиливши голову. Голос хрипкий, мов старий грамофон. — Ви ходите дахами, ніби шукаєте смерть.

— Я шукаю механіка, — відповіла вона, не відводячи погляду. — Або того, хто вміє обійти імперські охоронні системи.

— То ви його знайшли, — він ледь усміхнувся. — Капітан Роуен Вельд до ваших послуг. Колишній член Імперського флоту. Зараз займаюсь приватними перевезеннями і збутом антикваріату. До мене дійшли чутки, що вас є дещо цікаве.

Вона часто чула це ім’я. Про містера Вельда часто говорили мешканці Ауреліона. Кажуть, що чоловік зумів створити густу сітку контрабандних перевезень. Мати з ним справу небезпечно. Але цю зустріч вона чекала з нетерпінням.

Еліра зняла рукавичку і простягла йому бронзову деталь. На її поверхні вигравіювано дивні символи — суміш цифр і формул, схожих на закодовані рядки імперських машин.

Роуен нахилився ближче, його механічне око зашипіло, ловило фокус.

— Святе Серце... — прошепотів він. — Ви знаєте, що це?

— Ключ, — твердо сказала Еліра. — До ядра. До того, що вони ховають усередині.

В Роуена на обличчі виникла зловісна посмішка.

— Панно, за це вас можуть стратити на місці.

— Допоможіть мені дістатись туди, до ядра, — проігнорувала застереження дівчина.

Декілька секунд панувала тиша. Чоловік зітхнув і підняв голову до неба, де крізь дим пробивався слабкий блиск дирижаблів.

— Добре, — сказав Роуен. — Але спершу — одне питання. Ви хочете відкрити Серце… чи зупинити його?

Еліра не відповіла одразу. Лише стисла бронзовий ключ. Метал в руці став теплим.

— Я хочу, щоб воно перестало страждати.

Вулиці Нижнього Круга були схожі на нутрощі велетенської машини — труби, дроти, парові клапани. Під ногами хлюпала чорна вода, змішана з мастилом. Звідусіль лунало постукування — рівні, невпинні, мов серцебиття Імперії.

Еліра йшла поруч із Роуеном, тримаючи капюшон якомога нижче. Крізь темряву лунали різноманітні рекламні оголошення — про вербування в Повітряний корпус, про нові моделі протезів, про «славу служіння Серцю та Імперії».

Світло відбивалося в калюжах, утворюючи химерні кола.

— Тут нас не шукатимуть? — спитала вона тихо.

— Якщо не будемо шуміти, — відповів Роуен. Його механічне око час від часу клацало, змінюючи фокус. — Нижній Круг — мій дім. І водночас найгірше місце для життя.

Раптом у повітрі з’явився різкий звук. Наче ніж по металу — вжжжжж-ж-ж! Еліра підвела голову: крізь туман прорізалося блакитне сяйво  — це був ефірний патруль. Металеві сфери з лопатями, що літали, немов механічні оси.

— Сховайся, — прошипів Роуен.

Вони пірнули в вузький провулок між стінами. Пар із труби поруч обпікав шкіру. Дрон завис, скануючи простір синім променем.

Еліра затамувала подих. У руці вона все ще стискала бронзовий ключ. І саме тоді, коли промінь ковзнув по її обличчю, ключ коротко засвітився.