Посмішка

Відколи Небо полюбило дарувати людям посмішки? Ніхто не знав. Проте, не один раз останні помічали, як воно викочує сонце посеред самісінької грози тільки для того, щоб побачити під своїм черевом зародження нової спантеличеної несподіваним теплом усмішки. Проте, сьогодні ці потішні створіння не веселилися.

Літо поволі переступило горизонт і, мовчки обіцяючи повернутися, зникло, залишивши світ тет-а-тет із прийдешнім холодом. Гадай тепер: повернеться воно коли-небудь чи ні?

Замість нього прийшла жінка, яку Небо незлюбило одразу. Вона не дозволяла йому посилати сонячні зайчики на щоки простих перехожих і змушувала наганяти темні, безпросвітні хмари, які своїм нещадним дощем змивали радість з усіх істот, що і так не надто радо снували внизу. Воно не хотіло закривати для них мрійливі зорі, але Осінь наполягала.

Щільно закутані у плащі, наче ті цибулини, люди носилися в пошуках сховку від дощу. І тільки одна дівчинка нікуди не поспішала. Важкі краплі смутку Неба вдарялися об її темного капелюха й безсило стікали на огорнену маленькими ручками коробку з-під взуття.

В далині почулися дзвони – криком із небуття озвалася стара церква. Мелодія її важкого металу ще ніколи не була настільки доречна, але змерзлу й розчаровану дитину це не втішало.

– Я не забуду тебе, - прошепотіла вона, – не забуду.

Відкривши коробку, дівчинка показала Небу зів’ялу квітку. Колись сильна рослина, яка ніколи не втомлювалася тішити Землю своєю красою, сьогодні пішла вслід за Літом.

Коробка полетіла в смітник разом з останнім спогадом про, здавалося, неіснуючу квітучу літню пору.

Небо не любило Осені.