Побратим

– Мені страшно,- він стояв перед високим дерев’яним парканом і, оглядаючись, нишком шепотів у телефон, – ми не бачилися майже десять років. 

– Але ж листувалися, так? – схоже, голос із динаміка не до кінця розумів делікатність справи, - хоча б одне повідомлення на рік? 

– Ні, – тон співрозмовниці його дратував. Невже вона забула, що Микола не користується Інтернетом. І телефоном. У нього є значно важливіші справи.                                                                                             

– Тоді чого ти хочеш від мене? Якщо йому байдуже на ваше спілкування, то, може, краще повертайся додому?                                                                                                                                                           

Він кинув слухавку – залишилося не так багато часу. Вже завтра-післязавтра йому доведеться знову покинути країну, і цього разу назавжди. Хіба можна зникнути, не попрощавшись із колись найкращим другом? 

Він постукав у непримітну дерев’яну хвіртку. Хоча зайти не наважувався. У нерухомих оковах страху йому пригадалася їхня остання розмова. Тоді, будучи зламаним безкінечними проблемами, він розповідав Миколі про людську байдужість та відсутність елементарної поваги до оточення. Про те, як він втомився від спілкування із порожніми всередині "особистостями", які навіть не намагаються запам’ятати про що ти говориш. 

Розповідав і бачив відголос не тільки у словах, а й в діях Миколи. Той слухав і кивав не через ввічливість, а через таку ж втому. Через те, що розумів його, адже сам свідомо зрікся суспільства з тих же причин. 

Він постукав знову – нічого.

Насправді, там, за парканом, Нічого могло бути ще з часу його від’їзду. Микола міг перебратися до іншого будинку, в інше селище, місто чи, кінець-кінців, теж іншу країну.                                                   

Він розвернувся щоб піти.                                                                                                                     

Почувся скрип - двері прочинилися. З-за них вигулькнув старший, але як завжди жвавий Микола.               – Хм, – без зайвих слів він глянув на спину гостя і, зачинивши хвіртку, повернувся на своє подвір’я.    Він не здивувався. Без належної підтримки дружбі довго не прожити. Надто багато часу пройшло – вони вже не ті, ким були раніше.    

Двері прочинилися знову.

– То, кажеш, навіть не намагаються запам’ятати про що ти говориш?