Розділ 24. Відбудеться слухання

Вечір тягнувся. Ніна ще кілька годин ходила кімнатою, перечіпаючись об власні думки, поки нарешті не збагнула, що чекати далі неможливо. Вона відчула дивне полегшення в тому рішенні. Страх, який зазвичай стискав її і примушував мовчати, тепер зник, ніби його вивітрив протяг з вулиці. У ній прокинулася впертість, якої вона ніколи раніше не відчувала.

Вона вдягла темне пальто і швидко вийшла з будинку. Дорога поблизу адміністративного корпусу була освітлена рядами білих ліхтарів. Вулиці здавалися надто спокійними, і жодна людина не кидала погляду в її бік. Та сама вона йшла наче проти потоку, бо мала мету.

***

Будівля адміністрації височіла над площею, все така ж велична з купою вітражів. Двері відчинилися беззвучно, пропускаючи її всередину. Вона крокувала коридорами, не думаючи, що може бути зупинена.

Коли вона увійшла до кабінету Головного офіцера, не почула жодного слова в свою сторону і не стала чекати, поки він заговорить.

— Тут був Нікола, — сказала вона чітко. — Він прийшов до вас. Я хочу знати, що відбувається.

Офіцер підняв очі від екрана. Його брови ледь помітно сіпнулися, бо він не очікував такого тону від дівчини, яка не так давно закінчила виправні роботи.

— Ти змінилася, — мовив він повільно. — Раніше ти мовчала, а тепер говориш, наче маєш право про це питати.

— Я маю це право, — твердо сказала Ніна. — Мегаполіс створений для того, щоб люди жили у правді, так нас вчили. Я хочу знати, що тут відбувається.

Офіцер трохи нахилився вперед, сплів пальці на столі.

— Нікола Крац зараз не може контактувати ні з ким. Це тимчасова заборона, поки триває слідство.

— Яке слідство?

Він замовк на мить, ніби оцінював, скільки можна відкрити.

— Слідство, яке має визначити, чи можна довіряти людині, котра залишила зв’язки ззовні, навіть отримавши статус мешканця Сентрал-Кросс. А я вам нагадую, що подібні контакти ставлять під сумнів досконалість системи, а сумнівів у системі бути не повинно.

Її голос знову зазвучав рішуче.

— Ви говорите про досконалість, а приховуєте правду. Це суперечить вашим власним законам. Якщо кожен має право на все в цьому місті, то я маю право знати, що з ним.

Офіцер глянув на неї уважніше

— Ти справді вважаєш, що можеш вимагати цього?

— Я не вимагаю, — сказала вона і відчула, як слова самі йдуть з її вуст. — Я нагадую вам, що правда належить усім, не тільки тим, хто сидить у цих кабінетах.

Певний час тривало мовчання. Навіть гул системи кондиціонування здавався тихішим. Офіцер нарешті відкинувся на спинку крісла і втупився в неї.

— Схоже, людина справді змінюється, коли відчуває, що їй більше нема чого втрачати.

— Мені є що втрачати, — відповіла вона. — І саме тому я тут.

Його обличчя лишалося непроникним, але в очах з’явився легкий відтінок поваги.

— Поки що я можу сказати тільки одне. Нікола живий і здоровий, що є великою вдачею для тих, хто народився. Але він під наглядом. І поки слідство не завершене, ви його не побачите.

Вона стиснула кулаки, та не відвела погляду.

— Якщо він під наглядом, значить, ваш час на слідство доволі обмежений.

— І ви можете йому допомогти, пані Ніно, — відповів офіцер.

Холодна хвиля пройшла крізь неї, але вона не зламалася.

— Тепер ви хочете йому допомогти?

Офіцер нахилив голову набік.

— Ні. Та даю цей шанс вам.

Їхні погляди зустрілися і застигли, наче обидва чекали, хто перший відвернеться, але цього разу Ніна не відвернулася.

Вона зробила крок уперед, так ніби хотіла підкреслити кожне своє слово.

— Тоді скажіть, що потрібно, щоб допомогти йому.

Офіцер не поспішав відповідати, уважно розглядав її обличчя.

— Допомога в подібних справах не полягає у співчутті, — неквапливо вимовив він. — Вона полягає у свідченнях. У відкритому визнанні того, що ви бачили, чули, знали. І не тут, у моєму кабінеті.

— Ви говорите про суд, — сказала вона, і в її голосі не було сумніву.

Він кивнув.

— Саме так. Тільки публічне слухання може визначити, чи є Нікола відступником чи прикладом. Суд поставить усі крапки.

Ніна випрямилася. Її руки більше не тремтіли — вона відчувала в собі силу, якої не знала.

— Тоді я надам свідчення там перед усіма, щоб вони чули мене і чули його.

Офіцер примружив очі, і в його погляді майнула тінь здивування.

— Ви розумієте, що просите? На суді не буде жалю. Там ваші слова зважать не на емоціях, а на фактах.

— Я розумію, — відповіла вона. — Саме тому я й хочу сказати все там.

Він відкинувся на спинку крісла, на якусь мить завмер, а потім ледь помітно всміхнувся. Усмішка була не теплою, а радше офіційною, як знак згоди, видобутий із глибокого небажання.