Розділ 23. Він?

Тиждень після розмови з офіцером тягнувся безкінечно. Ніна прокидалася щоранку в одному ритмі — усе було наче виміряним секундоміром. Вона намагалася не згадувати слова в кабінеті, але щоразу, коли думала про Ніколу, вони звучали знову.

Вечори вона проводила на узбережжі, де океан здавався темним і безмежним. Сиділа довго, дивилася на рух хвиль і в цьому шумі намагалася знайти хоч якусь відповідь, але нічого не знаходила, окрім втоми.

Один день змінювався іншим. Вона перестала рахувати години, бо вони всі зливалися в одне. На вихідних поїхала в центр, але навіть там не відчувала полегшення. Вулиці світилися, люди поспішали на концерти, а їй усе здавалося віддаленим, наче вона дивилася на це крізь товсте скло.

І от настав вечір, коли повітря було надто прохолодним для прогулянки, але вона все одно пішла додому пішки. Дихання виривалося білими клубами, вулиці підсвічувалися рівним світлом ліхтарів, і вона одна єдина, хто крокувала вулицею.

Коли вона підійшла до свого будинку, то спершу подумала, що бачить тінь. Постать стояла біля входу, наче чекала когось. Ніна зупинилася, боячись повірити власним очам. Це ж він.

Він стояв у темному пальті з опущеними руками. Його обличчя було виснаженим, але це був він. Усе, що накопичувалося за тиждень — мовчання, тривоги — розкололося в одну мить.

Їй довелося зробити крок назад, бо ноги підкосилися. Горло стислося так, що вона не могла видихнути. Здавалося, що достатньо ще однієї секунди — і з очей покотяться сльози, яких вона не дозволяла собі вже давно.

Він підняв голову і побачив її. У його очах втома і якийсь тихий сум.

Ніна притиснула руку до губ, аби стримати ридання. Вона відчувала, як її всередині розриває бажання кинутися до нього й водночас утримати відстань, бо страх ще не відпустив. Її погляд блукав по його плечах, руках, силуеті — ніби вона боялася, що він щезне, якщо дивитися прямо.

Вона зробила крок уперед. Потім ще один. І вже не могла більше стримувати сліз, які підступали до очей. І все ще мовчала. Лише ковтала повітря, намагаючись зрозуміти, чи він справжній, чи це видіння, породжене втомою і безкінечними думками про нього.

Ніна зробила кілька кроків до нього і зупинилася так близько, що могла розгледіти зморшки біля очей. Він виглядав змученим, але живим і справжнім. Вона ще не вірила до кінця, та вже не могла дозволити, щоб хтось помітив його біля входу.

— Ходімо, — прошепотіла вона і обернулася, щоб відчинити двері.

Вони пройшли вузьким коридором, піднялися сходами. Ніна швидко підійшла до дверей своєї квартири, пропустила його всередину, і двері зачинилися. Тут було тихо і безпечно.

Він сів за стіл і провів руками по обличчю. Вона стояла біля дверей, намагаючись упіймати рівне дихання. Зрештою, вона заговорила першою.

— Де ти був?

Він підняв голову. Його голос був хрипким, наче він довго не розмовляв.

— У багатьох місцях. І в жодному я не міг залишатися надовго.

— Тебе всі шукають. Ти зник для них. Ти зник і для мене теж. Я не знала, чи ти живий.

Він нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.

— Інакше не можна було. Коли вони починають запитувати, краще сховатися, ніж відповідати.

Ніна повільно підійшла ближче і сіла навпроти на стілець. Її голос тремтів, але вона намагалася говорити чітко.

— Мене викликали до офіцера. Він показав твоє ім’я на екрані. Там написано, що ти зниклий. Він питав, де тебе шукати.

— І що ти сказала?

— Я сказала, що не знаю.

Він кивнув.

— Правильно зробила.

Вона стиснула руки, щоб стримати хвилювання.

— Але я хочу знати. Я хочу знати, що відбувається. Чому вони хочуть з тобою поговорити? Чи що вони взагалі хочуть з тобою зробити? Чому ти не відмовився від контактів із зовнішнім світом?

Нікола підняв очі.

— Бо не можна відрізати себе від усього. Я жив у передмісті, бачив, як там виживають люди. І я не хотів закривати очі, коли мені дали шанс жити тут. Мені багато хто допоміг потрапити сюди, і я вдячний їм за це.

Ніна вперлася спиною в стіну.

— Але тепер і мене втягнули. Вони хочуть, щоб я сказала, де ти.

— Я знаю, — сказав він тихо. — І саме тому я з’явився. Бо ти не повинна залишатися одна під цим тиском.

Вона засміялася коротко й гірко.

— Ти пішов, а тепер кажеш, що з’явився, щоб я не була одна.

— Тоді я не міг інакше, — відповів він. — А зараз уже не можу триматися осторонь.

Вони говорили ще довго. Ніна ловила себе на тому, що не помічає, як минає час. Вікно залишалося темним, за ним не було чути нічого, окрім віддаленого гулу міських систем. Її повіки важчали, але вона відмовлялася замикати цю ніч у мовчанні. Вона хотіла ще й ще розпитувати, ловити кожне його слово, адже здавалося, що наступного ранку все може зникнути знову, наче нічого й не було.

Коли ж у кімнаті стало по-справжньому тихо, Нікола підвівся. Він обвів очима простір, зупинився біля дивана й сказав, що йому краще лишитися тут на ніч, але він не займе її ліжко. Ніна хотіла заперечити, хотіла сказати, що це безглуздо, що йому потрібен нормальний відпочинок, та слова не знайшлися. Вона лише кивнула і принесла йому запасну ковдру. Він ліг, навіть не знімаючи сорочки, вмостився на дивані, відвернувся до стіни і майже одразу завмер у спокої.