Розділ 22. І знову Мерія

Кабінет Головного офіцера цього разу відрізнявся. Стіл той самий — масивний, блискучий, з вбудованим екраном, але людина за столом була не та. Минулого разу Ніна говорила з суворим чоловіком середнього віку, що дивився на неї так, ніби бачив наскрізь. Тепер перед нею сидів молодший, з рівно підстриженим волоссям і беземоційним обличчям. Його погляд неквапливо ковзав по ній, оцінюючи кожну дрібницю.

— Сідайте, — сказав він без жодного прояву емоції.

Ніна сіла, намагаючись не показувати, як всередині наростало нервування. Вона чекала запитань, але кілька секунд у кімнаті не лунало жодного слова. Лише тихо дзижчали вже не дрони, а системи, що підтримували якість повітря.

— Вас оточують дуже цікаві люди, — нарешті промовив офіцер. — Знаєте, чому я так думаю?

Вона знизала плечима, намагаючись удавати байдужість.

— Не знаю.

— Наприклад, Нікола, — продовжив він. — Хлопець із передмістя. Людина, яка змогла отримати статус мешканця Сентрал-Кросс. Це, між іншим, надзвичайна рідкість. Ви усвідомлюєте, наскільки важко пройти всі відбори, тести, перевірки?

Ніна мовчала. Вона знала, що будь-яка відповідь може втягнути її глибше, ніж хотілося.

Офіцер нахилився трохи вперед.

— А ще цікавіше інше. Отримавши статус, він не припинив контактів із зовнішнім світом. Залишив нитки. Знаходив способи виходити за межі. Спілкувався з тими, з ким не мав би.

Вона закусила губу, щоб не вимовити нічого зайвого.

— Подібні речі, — його голос став суворішим, — ставлять під сумнів досконалість мегаполісу. А досконалість мегаполісу не може ставитися під сумнів. Це нерозумно.

Ніна відчула, як її пальці вчепилися в край стільця, і не знала, що від неї хочуть почути. Зробити вигляд, що вона нічого не знає? Погодитися? Чи, може, заперечити? Та вона не відповідала.

— Ви ж його добре знаєте, — офіцер говорив повільно, наче навмисно розтягував кожне слово. — Ви проводили з ним багато часу. То скажіть мені: чому він не відмовився від контактів із зовнішнім світом?

Ніна мовчала. Кожна клітина в ній кричала: «Не відповідай». Вона лише дивилася кудись убік, ковтаючи слова.

Офіцер відкинувся на спинку крісла.

— Мовчання іноді теж відповідь, але не думайте, що воно вам допоможе.

Вона стиснула руки на колінах, намагаючись не зірватися. В голові крутились різноманітні думки, але вона і сама не знала де зараз Нікола. Чому вона сама не знає де він може бути?

Наче вгадавши її думки, офіцер нахилився ближче.

— Здогадуєтеся, чому ми говоримо про нього в минулому часі?

Ніна різко підняла голову. Настала тиша. В її очах промайнула паніка.

— Бо для нас він зник, — сухо сказав офіцер. — І не лише для нас, а й для всіх.

Його слова зависли в повітрі, як удар. Ніна хотіла щось запитати, але губи не слухалися. Вона лише дивилася на обличчя офіцера, на його байдужий вираз. Нікола дійсно зник чи був…

Офіцер трохи нахилив голову, вдивляючись у неї.

— Ви мовчите. Це зручно. Але не забувайте, що ми тут не для зручностей. Ми шукаємо відповіді.

Він натиснув щось на панелі столу, і на екрані з’явилося ім’я: «Нікола Крац». Поруч — відмітка «статус: зниклий».

— Скажіть, — він зробив коротку паузу, наче хотів, щоб кожне слово врізалося в неї, — де нам його шукати?

Ніна відчула, як у неї пересохло в роті. Вона намагалася не дивитися на напис на екрані. Кілька секунд вона мовчала, але зрештою видушила слова.

— Якби я знала, то теж би шукала.

— Гарна відповідь, — офіцер повів бровою. — Але ви проводили з ним час. Ви їздили разом за межі Сентрал-Кросс. Про це свідчать дані з браслету. Ви бачили, з ким він зустрічався. Ви повинні мати здогад.

Вона стиснула пальці на колінах.

— Він ніколи не говорив, куди йде. І я не питала.

— Не питали? — офіцер нахилився вперед. — Ви хочете переконати мене, що дівчина, яка щодня проводила час із хлопцем з передмістя, жодного разу не поцікавилася, куди з ним їздила?

Ніна відчула, як у ній піднімається хвиля розпачу. Вона підняла голову і цього разу відповіла жорсткіше:

— Це була мандрівка-сюрприз на мій День створення. Ми мали право поїхати куди завгодно.

Офіцер усміхнувся, але в його усмішці не було тепла.

— Мудра стратегія. Хоча іноді краще співпрацювати з владою і не бути такою підозрілою.

Він вимкнув екран. У кабінеті знову запанувала тиша.

— Якщо він з’явиться, — сказав він, — ви повідомите нас першими.

Ніна мовчки встала і покинула кабінет.