Розділ 21. Де Нікола?

Ніна повільно вийшла з Мерії. Важкі двері зачинилися за спиною, і вона нарешті відчула, що рука вільна. Вона йшла без браслета. Це слово “без” звучало в голові як перемога.

Водночас не збиралося покидати відчуття загрози. Браслет знято, але він залишився в руках служби. У будь-яку мить усе, що він фіксував, може стати проти неї. Радість змішувалася з насторогою. Усміхнутися хотілося, але вона стримувалася.

Вона вдихнула повітря. У голові спалахнула думка про Ніколу. Побачити його стало потребою, бо він був єдиним, хто зумів підтримати її тоді, у суді, коли всі інші відвернулися. Його слова врятували її, і зараз, вона хотіла глянути йому в очі, переконатися, що він десь поруч.

Дорога привела її до знайомої вулиці. Вже здалеку почувся запах кави і випічки. Біля кав’ярні було багато людей. Хтось сидів на лавках із легким здивуванням від великого натовпу, хтось чекав своєї черги. А усередині безперервна робота: замовлення, голоси, стукіт посуду.

Ніна зупинилася біля дверей. У ній ворухнулася надія, що зараз він вийде з борошном на руках, з тим самим спокійним поглядом. Але з дверей виходили лише відвідувачі, усміхнені й зайняті власними розмовами.

Вона увійшла. Кав’ярня була переповнена. Стільці зайняті, люди стояли біля стійки, голоси змішувалися з ароматом кави. За прилавком працював Борис. Він працював як пчілка, приділяв увагу кожному, готував каву, розраховував відвідувачів, перегукувався з кимось із черги.

Ніна підійшла ближче. Коли він нарешті побачив її, здивовано підняв брови.

— Ти? — сказав він коротко. — Я думав, тебе ще тримають.

— Відпустили, — відповіла вона тихо. — Борисе, де Нікола?

Його руки на мить зупинилися.

— Нікола? — він повторив, ніби перевіряючи, чи правильно почув. — Його нема.

— Куди він подівся? — голос Ніни став гострішим. — Ти ж із ним працюєш. Ти мусиш знати.

Борис покрутив головою.

— Нічого не знаю. Він просто… не з’явився. І дивно, що не попередив. Завжди казав, якщо кудись йде. Сьогодні — тиша.

Люди в черзі почали нетерпляче озиватися. Борис знову повернувся до роботи, але ще раз глянув на Ніну.

— Справді дивно, — сказав він коротко. — Якщо щось дізнаюся — скажу.

Вона відійшла убік, щоб не заважати. Люди довкола сміялися, розмовляли, пили каву. Погляд ковзав по обличчях, шукаючи знайомі риси, але Ніколи не було.

Відчуття тривоги знову піднялося всередині. Вона вільна від браслета, але Нікола зник. І тепер її думки були тільки про те, де він може бути і чи все з ним добре.

Вийшовши з кав’ярні, Ніна зупинилася на перехресті. Люди йшли в різні боки, кожен займався своїми справами, вітрини світилися. Місто жило так, ніби нічого не сталося. Вона вдихнула глибше і наказала собі заспокоїтися.

«Я вільна», — повторила подумки. Вона знову громадянка без обмежень. Потрібно просто повернутися до життя. І не думати про погані речі, тим паче про зникнення, якого точно бути не може.

Вона повернулася до своєї квартири та вирішила повідомити батькам новини. Дзвонити їм вона точно не хотіла. Не хотіла їхньої звичної байдужості і відстороненості чи їхнього осуду — зараз це буде зайвим. Вона попросила помічника надіслати їм кілька коротких рядків:

«Вже без обмежень. Можу вільно пересуватися. Все добре».

Відправила матері й батькові окремо. Ніяких додаткових слів. Відповідь прийшла швидко: від мами — сухе «Зрозуміла», від батька — «Добре, надалі будь уважніша». Більше нічого. Вона й не чекала більшого.

Вдень вона вирушила до коледжу. Їй потрібно було продовжити навчання. У приймальні сиділа адміністраторка. Вона підняла голову, коли Ніна назвала своє прізвище й подала заяву на поновлення. Усі документи були готові — заздалегідь внесені до системи після закінчення виправних робіт.

— Ви можете відвідувати заняття вже від завтра, — сказала адміністраторка рівним голосом. — Розклад буде доступний у вашому особистому кабінеті.

Підпис, штамп, ще кілька електронних підтверджень. Усе відбулося швидко, офіційно, без зайвих слів.

Коли вона вийшла з коледжу, в ній з’явилося відчуття, що частина життя справді повернулася. Вона могла знову сидіти на парах, виконувати завдання, говорити з викладачами, робити все те, що робили інші. Ця буденність мала силу заспокоювати.

Протягом дня вона намагалася триматися саме цієї буденності. Замовила улюблену пасту в закладі поруч, пройшлася магазинами, розглядала вітрини. Усе це знову було її рутиною. Кілька разів ловила себе на думці, що хоче розповісти Ніколі, що вона знову вільна, але його все ще не було.

Ввечері вона знову зайшла до кав’ярні. Борис працював за прилавком, так само швидко й голосно відповідав клієнтам. Побачивши її, він лише знизав плечима.

— Нікола досі не з’являвся, — сказав він.

Вона кивнула, хоча всередині напруга росла. Люди сміялися за столиками, хтось слухав музику. А вона стояла серед цього шуму сама. Нікола не прийшов, і ніхто не знає, де він.

Коли вона повернулася додому, вже стемніло. Вулиці сяяли екранами, місто було живим, але для неї воно залишалося порожнім. Радість від свободи зливалася із тривогою через його зникнення.