Розділ 20. Час змін

Рішення Ніни піти на концерт найближчими вихідними було несподіваним. Сентрал-Кросс гудів від натовпу. Узбережжя стало гігантською сценою над водою. Високі екрани ловили сонячні відблиски, а океан був декорацією свята. Ніна прийшла сама. Вона хотіла розчинитися в натовпі, бути непомітною, просто слухати музику й дивитися, як хвилі б’ються об скелі під платформою.

Вона пробиралася поміж групками людей, що сміялися і ділилися новинами. У якийсь момент хтось тихо вимовив її ім’я:

— Ніна?

Вона озирнулася і завмерла. Перед нею стояла Лія. Та сама Лія, яку вона колись вважала близькою, а потім втратила. Лія тримала у руках кружку води, на плечі була накинута яскрава куртка, волосся розвівав вітер з боку океану.

— Ти теж тут? — видихнула Ніна, не вірячи очам.

— Так, — відповіла Лія й усміхнулася невпевнено. — Друзі потягли, але я трохи відірвалася. І побачила тебе.

Вони вийшли на східці, що спускалися до нижньої тераси. Там було тихіше, хоча концерт вже скоро мав початися. Вітер приносив запах солоної води й охолоджував шкіру.

Вони довго сиділи мовчки. Лія зрештою вдихнула глибше і сказала:

— Я повинна тобі дещо сказати.

Ніна насторожено подивилася на неї.

— Що саме?

Лія опустила погляд. Кружка з водою затремтіла в її руках.

— Мені соромно за те, як я вчинила. Коли тобі винесли покарання, я… я відвернулася. Я не була поруч. Хоча мала. Ти тоді, на церемонії зарахування, дивилася на мене, чекала підтримки. А я навіть не підійшла.

Вона не замовкала.

— Я боялася. Я думала тільки про себе. Мені було легше зробити вигляд, що тебе немає. І я шкодую про це кожен день.

Ніна мовчала, вдивляючись у хвилі. Лія продовжила тихіше:

— Я знала, що ти була самотня. Я знала, що тобі потрібна людина поруч. І все одно мене не було. Я була слабкою. І хочу попросити вибачення.

Ніна закусила губу. Її голос захрип, коли вона відповіла:

— Я довго чекала цього, бо мені здавалося, що ти мене зрадила. Що я більше ніколи не зможу дивитися тобі в очі.

Лія підняла голову.

— Ти маєш право злитися. Маєш право не пробачати, але я хочу, щоб ти знала — я шкодую. І якби могла повернути той день, я б залишилася з тобою.

Навколо заграла музика. Сцена спалахнула світлом, і натовп вибухнув криками. Вони продовжували сидіти на східцях.

Ніна недовго мовчала.

— Я не знаю, чи можу просто забути, але я хочу спробувати. Бо втратити тебе остаточно — боляче.

Лія простягнула руку. Її пальці тремтіли.

— Мені дійсно шкода, і я дуже жалкую про це. Пробач мені.

Ніна подивилася на цю руку, на тремтячі пальці, на обличчя, де боролися страх і надія. Вона поклала свою долоню поверх і відчула, що в грудях стало трохи легше.

Натовп кричав, сцена світилася, хвилі билися об берег. І вони чудово проводили час разом.

Після концерту вулиці ще довго нагадували про чудовий вечір. Голографічні відблиски поступово гасли, перетворюючи місцевість на звичайне місце, де залишалися тільки люди й місто. Натовп розходився впорядкованими хвилями, дрони, що влаштовували світлове шоу, відлітали у свої доки, і лише де-не-де ще тримався гул обговорень. Лія йшла поруч із Ніною. Її кроки були різкішими, ніж зазвичай. У голосі відчувалася напруга, хоч вона намагалася прикривати її жартами й надмірною енергією.

— Ти чула? — нарешті заговорила вона, коли віддалилися від основного потоку. — Кажуть, у Мерії обговорюють новий порядок. Наче хочуть закрити мегаполіс для виїзду.

Ніна раптово зупинилася. Вона відчула, що це може бути пов’язано з подіями в її гуртожитку.

— Закрити… для виїзду? — перепитала вона повільно, намагаючись упевнитися, що почула правильно.

Лія кивнула.

— Так, саме так. І смішно ж, ну кому взагалі захочеться виїжджати звідси? Тут усе — ідеально, гармонійно, безпечно. Ти ж знаєш. Навіть уявити важко, щоб хтось хотів поїхати в ту дикість. — Вона намагалася говорити впевнено, але очі видавали тривогу.

Ніна відчула, як її свідомість зависла на цих словах. «Кому захочеться виїжджати?» — і водночас: «Чому заборона? Чому зараз?». У ній прокидалося відчуття фальші, розриву між офіційною ідеєю гармонії й тим, що приховували від людей.

— Це звучить неправильно, — нарешті сказала вона. — Якщо це правда, то виходить, що нам обмежують право. А це незаконно по відношенню до прав людей. Хто страждає від того, що хтось виїде?

Лія відвернулася убік, наче не хотіла зустрічатися з її поглядом.

— Не знаю. Кажуть, що це ще не рішення, тільки проєкт. Але вже ходять розмови. Мовляв, поза мегаполісом небезпечно: щось відбувається з рештою світу, але нам нічого не повідомляють.

Ці слова пройшли крізь Ніну, мов електричний струм.

— І тобі не дивно, що нам про це нічого не кажуть? — голос Ніни затремтів, але вона взяла себе в руки. — Ми живемо в місті, яке називає себе найчеснішим у світі. У якому брехня неможлива. І раптом — мовчання?