Розділ 19. Це був секрет

Місяць тягнувся довгим ланцюгом днів. На роботі всі говорили пошепки про слідчих, які час від часу приїжджали й забирали когось на допит. Повертали не всіх, кажуть, що хабарників засуджували одразу. Інші лякалися кожного гуркоту дверей. Ніна мовчала, слухала, рахувала тижні до кінця виправних робіт і жила думкою, що їй залишилося ще геть трохи.

Щоп’ятниці після зміни вона сідала в автобус і їхала до мегаполісу. Там вона намагалася здаватися звичайною. Пила каву в маленькій кав’ярні, гуляла центральними вулицями, робила вигляд, що ніщо її не стосується. Але щоразу, коли поверталася назад у гуртожиток, відчувала, що тривога їде разом із нею.

Одного недільного ранку вона знову прийшла до Ніколи. Він готувався зустрічати клієнтів. Навколо стояли бездоганно чисті столи й стільці. Вона була першою клієнткою того дня.

Вона сіла за столик разом з Ніколою.

— Ти помічав, що мене досі жодного разу не кликали на допит? — почала вона. — Усі знають, що я дружила з Лісою. Усі знають, що саме Сільвія привезла мене туди. А на мене ніхто не звертає уваги. Чому?

Він відвів погляд убік, наче шукав відповідь десь у вікні.

— Може, вони не бачать у тобі винну в чомусь людину.

— А якщо навпаки? — вона сперлася на стіл. — А якщо вони бережуть мене наостанок. Чекають, коли я зламаюся. Коли почну говорити сама.

Нікола вже був втомлений від постійних тривог Ніни, але намагався триматися.

— Скільки можна накручувати себе? Твоя подруга втекла, бо вирішила, що вона стане «чудовою» матір’ю. Вона зробила дурість, і тепер ти тягнеш на собі її наслідки.

Ніна застигла.

— Звідки ти знаєш про її вагітність? — спитала вона тихо.

Він не відповідав.

Вона відчула, як у ній стискається все. Вона відкинула волосся з обличчя і подивилася йому прямо в очі.

— Я цього не казала тобі. Я не говорила про це нікому. Це була її таємниця. Звідки ти дізнався?

Нікола не ворухнувся. Лише його обличчя стало жорсткішим, а голос знизився.

— Ти хочеш знати?

— Я маю знати, — відповіла вона. — Якщо ти справді почув це від когось іншого, значить, хтось ще знав.

Він мовчав кілька секунд. І скільки ж напруги було в цей момент. Нарешті він сказав.

— Бо Сільвія колись говорила про це.

Ніна відсахнулася.

— Ти був знайомий із нею?

Його трохи здивував «допит» від Ніни.

— Я ж з передмістя, тому й знав.

Вона не могла повірити у почуте. Від обурення хотіла прокричати, та сказала це стриманіше:

— Ти приховував від мене, що знав її?

Нікола мало не обурився.

— Якби це було важливо, я б сказав, — спокійно відповів Нікола. Його голос був твердим, але в очах миготіло щось, чого він не хотів показувати.

Ніна сиділа нерухомо. Вона намагалася розібратися в його словах, але кожна нова деталь відкривала ще більше питань.

— А для мене це важливо, — відповіла Ніна. — Важливо знати, що ти знаєш. Ти говориш, що знав Сільвію. Але ти не просто її знав — ти чув від неї те, чого не мав чути ніхто. І ти мовчав.

Він важко зітхнув і відкинувся на спинку стільця.

— Тобі варто заспокоїтись. У тебе й так занадто багато страхів.

— Це не так працює, — сказала вона. — Коли я лиш зараз дізнаюсь щось нове і важливе, то я хвилююсь ще більше.

Нікола нахилився ближче.

— Тому я і не говорив ці речі. Вони не додадуть нічого окрім твого хвилювання.

— То ти не збирався мені говорити про це взагалі? — її голос зірвався.

Він замовк. На його обличчі промайнула тінь роздратування. Він довго дивився на неї, ніби зважував, чи варто говорити далі. Потім повільно промовив:

— Я знав Сільвію ще до того, як ми познайомилися. Вона мала справи в передмісті. Всі, хто хотів щось обійти, йшли до неї. Я теж.

Ніна широко розкрила очі.

— Ти… ти теж платив їй?

Він помовчав декілька секунд, а потім лише кивнув.

— Одного разу. Це було давно, коли хотів допомогти одному чоловіку, який не мав дозволу на виїзд. Сільвія знала, як обійти систему, і я звернувся до неї.

Ніна відчула, як напруга всередині виросла ще більше.

— І ти приховав це від мене.

— Тому що не бачив сенсу розповідати, — його голос знову став жорстким. — І, будь ласка, заспокойся. Напевно, тобі більше підійде кава без кофеїну.

Вона піднялася зі стільця. Очі блищали, а у голосі звучала образа.

— А я не хочу заспокоюватися, поки для цього немає приводу. Я жила під одним дахом із Лісою. Я передавала гроші Сільвії. Я довіряла тобі. І тепер дізнаюся, що ти теж мав із нею справу.