Розділ 18. Де вона?

Поїзд, що повертав Ніну з відпустки, гойдався на рейках, але привіз її вчасно. Вона дісталася до гуртожитку, де зустріла своїх знайомих і Лісу.

Ввечері вони сиділи в кімнаті. Ліса лежала на своєму ліжку, гортала блокнот, а Ніна ходила туди-сюди, розповідаючи все без зупину про те, як пахне хліб, коли його дістають із печі, як важко працювати в майстерні, як тепло дивитися на сім’ї, що вечеряють разом, як боляче й радісно бути поруч із Ніколою.

— То ви лише трималися за руки? — нарешті перебила її Ліса, примружившись. — За увесь цей час? І ти від цього аж пищиш?

Ніна зупинилася й почервоніла, але очі світилися.

— Так. Але для мене це… багато.

Ліса пирснула зі сміху:

— Тобі ж шістнадцять!

— Уже сімнадцять, — виправила Ніна гордо. — І ще рік — і я зможу відвідувати нові квартали. Навіть поїхати до батьків. І… навіть претендувати на стосунки з Ніколою.

Ліса підняла брови, лукаво посміхаючись:

— Претендувати? Це звучить так, ніби ти заповнюєш заяву в адміністрацію.

Ніна зніяковіло засміялася, потім сіла на край ліжка й прошепотіла:

— Я так і не зізналася йому у своїх почуттях.

Ліса зітхнула й кинула в неї подушкою:

— Ти безнадійна романтичка. Але знаєш що? Це найкраще, що в тобі є.

Ніна розсміялася — вільно, легко, так, як сміялися ті діти на подвір’ї.

Через декілька хвилин кімната стала тихою, за вікном лише гули труби заводу. Ніна ще світилася після розповіді про відпустку, але помітила, що Ліса лежить мовчки, дивиться в стелю і кусає губу.

— Що з тобою? — запитала вона.

Ліса довго мовчала. Потім швидко сіла, наче в ній щось прорвалося.

— Я мушу тобі сказати… Інакше просто зійду з розуму.

Ніна завмерла, чекаючи.

— Я, мабуть, вагітна, — випалила Ліса. Голос у неї зривався, руки тремтіли.

— Що? — Ніна не знала, як відреагувати.

— Це не на радість, — швидко додала Ліса, наче боялася, що подруга вирішить інакше. — Це не те, чого я хотіла. Батька в цієї дитини фактично немає. Той хлопець… він несерйозний. Він навіть не намагається знайти роботу — цілими днями тиняється без діла. Йому байдуже.

Вона прикрила руками своє обличчя, ніби від сорому.

— А я? Я ж тут. У гуртожитку. Мене не візьмуть на роботу, якщо у мене буде дитина. У мене не буде грошей ні на що! Навіть на себе, не те що на дитину.

Сльози виступили на очах.

— А мої батьки… вони мене з’їдять живцем. Вони й так вічно незадоволені, що я не така, як їм хочеться. А тут… вагітність без чоловіка. Вони зненавидять мене. Виженуть з дому.

Вона обхопила коліна руками й затремтіла.

— Розумієш, Ніно. У мене немає виходу. Ніхто не чекає на цю дитину. І я теж не чекаю.

Ніна сіла поруч, відчуваючи щось неприємне і дике. Вона не знала, які слова знайти, щоб полегшити цей тягар, але тихо промовила:

— Лісо… я тут. Ти можеш говорити все, що хочеш.

Подруга кинула на неї короткий погляд, повний відчаю.

— Я не знаю, що робити.

У кімнаті стало так тихо, що було чути навіть те, як цокотить годинник.

***

Усе почалося буденно. У вівторок Ліса ще працювала, а після роботи сиділа на краю ліжка і довго дивилася на свої руки, ніби на них було написано щось важливе. У середу вранці її місце вже було порожнє. Ковдра зсунута на підлогу, подушка зім’ята, але самої Ліси ніде не було.

Ніна спершу не надала значення, бо подумала, що та пішла до душу чи на вулицю. Але коли минуло 15 хвилин, потім ще 15 хвилин… а в кімнаті все ще стояла порожнеча. До вечора Ніна почала непокоїтися, і ходила коридором розпитувала.

— Ти не бачила Лісу? — питала вона дівчину з сусідньої кімнати.

— Ні, вже кілька днів не перетиналися, — відказала та й знизала плечима.

На кухні вона спитала в хлопців, що завжди збиралися там після зміни.

— Ліса не заходила сюди?

Вони переглянулися і похитали головами. Один усе ж сказав:

— Бачив її учора ввечері біля воріт. Вона стояла, чекала когось. Потім пішла у бік станції сама.

Від цих слів Ніну пройняло холодом. Вона кинулася до вахтерки на вході.

— Скажіть, будь ласка, ви не бачили мою сусідку? Вона виходила?

Жінка трохи повагалася, потім відповіла:

— Так. Учора, після вечері. Одна. І більше не поверталася.

Тієї ночі Ніна не могла заснути. Вона лежала на спині, дивилася в темну стелю і уявляла найгірше. Її подруга зникла. Ніхто не знав, де вона, і навіть не помічав її відсутності, бо в гуртожитку всі були зайняті власними справами. Серце калатало так, що вона чула його удари у вухах.