Розділ 17. Чи варто воно того?

Наступного ранку небо було світлим і безхмарним. Усе живе прокидалося. Подекуди уже гуділи комахи, десь краплини роси з посівів поливали грядки, а з двору чувся крик півнів.

Ніна разом із Ніколою поснідала домашньою їжею, і вони почали збиратися в дорогу. Машина чекала під тином, блискуча, готова вирушити в дорогу.

— Я піду ще тварин погодую, щоб батькові легше було, — сказав Нікола й пішов у двір. Його кроки віддалялися — чути було, як відчинилися двері сараю.

У будинку залишилися лише Ніна й батько. Між ними трималася тиша, лише годинник на стіні відміряв секунди. Чоловік сидів на лаві біля вікна, задумливо дивлячись кудись у далечінь. Потім він перевів погляд на неї й тихо спитав:

— Дівчино… як твоє повне ім’я?

Ніна трохи розгубилася, але відповіла:

— Ніна Арель.

На обличчі батька з’явилася дивна усмішка, гірка й іронічна водночас.

— Арель… то ти станеш відомою дантисткою, як твої батьки?

Вона завмерла.

— Звідки ви знаєте, що мої батьки дантисти? — її голос захрип. — Навіть Нікола цього не знає…

Чоловік усміхнувся ще ширше, але в його очах промайнула тінь.

— Бо я й мати Ніколи — вигнанці з мегаполісу.

У Ніни пересохло в роті. Вона не знала, що відповісти. І враз все стало на свої місця. Ось чому Нікола був таким відмінним — його врода, манери, знання. Усе це від батьків.

Батько знову подивився на неї, довго, уважно.

— Ти схожа на його матір, — промовив він повільно. — Можливо, занадто схожа.

Ніна ковтнула клубок у горлі.

— Що ви маєте на увазі?…

— Те, що не будь дурною, — сказав він, стискаючи кулаки. — І не повторюй помилок, які зробили я й вона.

— А що сталося з нею? — ледве прошепотіла Ніна.

Чоловік відвернувся до вікна. Його голос став тихим, ніби чужим.

— Вона померла… через ускладнення після пологів.

Ніна стояла, як вкопана, і не знала, що сказати.

— Вони не один рік не давали їй спокійно жити, — продовжив він. — Ні лікар, ні гроші не допомогли. Ми витрачали все швидше, ніж заробляли. А причина була одна… Вона не хотіла дитину з лабораторії.

Він замовк — пальці його судомно стиснули край лави.

— У неї були нав’язливі думки, — сказав він далі, — що дитина її не любитиме чи вона сама не зможе любити власне дитя. І все ж вона працювала вихователькою. Вона думала, що любила чужих дітей більше, ніж їх любили власні батьки. Казала, що діти більше не пов’язані з матерями як ті, яких носять під серцем. І ненавиділа систему, яка забороняла жінкам самостійно народжувати.

Ніна слухала, не дихаючи. У голові все крутилося й не вкладалося.

— А я… — чоловік зітхнув, очі його зволожилися. — Я кохав її. Безмежно. І хотів сім’ю з нею. Тому коли вона завагітніла, ми втекли

Він замовк, і в тиші чути було тільки, як десь надворі мукала корова, а в сараї працював Нікола.

Ніна сіла і сиділа, мов укопана. Вона відчувала, як усе в її житті розсипається на шматки, але водночас — нарешті складається в одну цілісну картину.

Двері рипнули, і в хату зайшов Нікола. Він витер руки об штани — від нього пахло сіном і теплим молоком.

— Усе нагодоване, — сказав він спокійно. — Можемо їхати.

Ніна здригнулася. Її серце ще калатало після важкої розмови. Вона не встигла оговтатися, як батько вже знову сидів на лаві, нахилившись до вікна, немов нічого й не сталося. На його обличчі застигла неприємна і відсторонена гримаса.

— Ну то їдьте, — буркнув він. — Погода чудова.

Нікола глянув на нього. У його очах ще жевріла надія на запрошення в майбутньому, але він не наважився на більше. Лише кивнув.

— Дякую, тату. За все

— Та що там дякувати… — відмахнувся старий.

— Дивись, щоб машина не стала серед дороги.

Ніна дивилася на них обох, відчуваючи, як всередині її рве на дві частини. Батько, наче відчуваючи її вагання, кинув на неї короткий погляд. І це було прохання — мовчати.

Вона опустила очі.

— Ну що, йдемо? — звернувся до неї Нікола.

— Так, — відповіла вона тихо, забравши речі.

Вони вийшли на двір. Сонце вже піднялося високо, поливаючи золотом старий дах, яблуні й пилюку на дорозі. Машина стояла готова.

— Прощавай, тату, — сказав Нікола, завівши мотор.

Батько лише махнув рукою, відвернувшись, ніби дивився кудись у поле.

Коли вони виїхали з подвір’я й колеса загуркотіли по ґрунтовій дорозі, Ніна сиділа поруч мовчки. В її голові звучала жорстока правда.

Нікола усміхнувся їй, ніби хотів розвіяти її тривогу.

А вона не вдповіла, лиш дивилася у вікно, спостерігаючи, як повз пропливають дерева й поля.